Церковь Адвентистов Седьмого Дня в Украине Церковь Адвентистов Седьмого Дня в Украине
 
Головна Основи віри Служіння Структура Церкви Історія АСД
 
 

18.01.2017  Аналітика

 

Позитив і негатив апологетики в ранньохристиянській церкві

Стародавня апологетика не втратила свого значення і до теперішнього часу. Для нас вона, по-перше, представляє історичний інтерес, як пам'ятник, що відображає зовнішній та внутрішній стан християнства і язичництва того часу. Апологетика показує, як між цими двома світовими релігіями відбувалася колосальна боротьба за світове значення.

По-друге, стародавня апологетика стоїть в безпосередньому зв'язку із сучасною. Ті думки, які висловлювалися язичниками проти християнства, нерідко висловлюються і сучасними противниками його. Таким чином, сучасний апологет може запозичувати у своїх древніх побратимів вироблені ними прийоми і методи для боротьби з невір'ям і запереченням, пристосовуючи, звичайно, їх до сучасного стану знання взагалі та богословської науки зокрема. Їх досвід може бути особливо цінний зараз, коли нас оточує атеїстичний світ.

Ми знаємо апологетику, як позитивне явище. Але чи це тільки так?

Дивлячись на історію християнської Церкви, на значні успіхи у її місіонерській діяльності та апологетичній, на весь той вклад, який зробила Церква, бачимо те, що з часом в Церкву входили всякі відхилення від Біблійного вчення, світські ідеї і традиції. Якщо апологети так добре захищали християнську віру і вчення, чому ж тоді це відбувалося? Можливо в апологетики були також і негативні сторони, які і призводили до цих відхилень?

Об'єктом дослідження є апологетика в ранньохристиянській Церкві.

Предметом дослідження є методи та матеріали апологетики в ранньохристиянській Церкві.

Метою роботи є визначення позитивних та негативних сторін апологетики в ранньохристиянській Церкві для того, щоб отримати цінний досвід та не повторювати їх помилок.

Для досягнення визначеної мети необхідно вирішити наступні завдання:

• проаналізувати стан наукової проблеми;
• зробити загальний огляд апологетики;
• розглянути методи і матеріали які використовували апологети в ранній Церкві;
• проаналізувати методи і матеріали апологетики.

Дослідженням апологетики та її історії займалися Іван Реверсов, Гліб Каледа, А. Радугін, Валерій Саврей, Олексій Сідоров.

Робота охоплює перший період апологетики – час боротьби з язичництвом і юдейством.

ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД АПОЛОГЕТИКИ

Веліканов П. в статті «Апологетика» православної енциклопедії дає визначення апологетики: «Грец. ἀπολογία – захист, виправдання, заступництво; промова, сказана або написана на захист кого-небудь; ἀπολογέομαι – захищатися, виправдовуватися, наводити, говорити що-небудь на свій захист. У загальному сенсі – це будь-який захист християнства від звинувачень і критики з боку його супротивників; в спеціальному – розділ богослов'я, що має на меті спростування невірних релігійних і світоглядних поглядів, що протистоять християнству, і таке розкриття та обґрунтування істин християнської віри, яке має дати відповідь кожному, хто запитує» [3].

Історію апологетики можна розділити на кілька періодів. На сайті «Семинарская и святоотеческая библиотеки» в статті «Історія апологетики» наводиться наступний розподіл: «Перший період охоплює час боротьби з язичництвом і юдейством, другий – час появи і розповсюдження мусульманства, третій починається з епохи Відродження, і останній, четвертий – з початку XX століття» [5].

В даній роботі піднімається питання апологетики тільки першого періоду, або древньої апологетики.

УМОВИ ВИНИКНЕННЯ АПОЛОГЕТИКИ

Поява жанру апологетичної літератури в історії церковної писемності пов'язана, як зазначає А.І.Сідоров у своїй праці «Курс патрологии. Раздел второй. Греческие апологеты II века», в першу чергу з тим, що християнська Церква у II ст. зробила значні успіхи у своїй місіонерській діяльності, і світло Євангелії проникло навіть у віддалені куточки величезної Римської імперії, вийшовши і за її межі. Процес навернення до християнства охопив практично всі верстви римського суспільства. Подібний успіх християнського благовіщення викликав природну реакцію язичництва, яка йшла, так би мовити, по трьох «каналах»: «державного неприйняття релігії Христової, опозиції їй з боку язичницької інтелігенції та нерозуміння її в масі язичницького "плебсу"». До цього додавалася ще й ворожість юдаїзму, яка вже стала традиційною [11].

На сайті «Семинарская и святоотеческая библиотеки» зазначається, що до нас дійшли лише три апології, спрямовані проти юдейства у відповідь: «Розмова з юдеєм Трифоном» Іустина Мученика (+165), «Проти іудеїв» Тертуліана (+220) і «Свідоцтво проти іудеїв» Кипріяна (+258).

Апологій, спрямованих проти язичників, набагато більше, тому з руйнуванням Єрусалиму в 70-му році напруженість боротьби християнства з юдаїзмом ослабіла, зате протистояння язичницького світу зростало все більше і більше. Відзначається три різні способи, якими язичництво намагалося протистояти поширенню християнства: «Спочатку язичницький світ дивився на християнство зі зневагою, як на маленьку юдейську секту, потім язичництво оголосило християнство новою шкідливою сектою, небезпечною для релігії і політики Риму, представляючи християнство просто протизаконною течією, а потім, уже в часи Юліана Відступника язичники стали використовувати весь доступний їм арсенал язичницької мудрості і філософії, щоб зганьбити християнство, висміяти його простоту і невигадливість на тлі заплутаних, складних язичницьких релігій і пишних містерій» [5].

З апологетів, які багато потрудилися в боротьбі з язичництвом і гностицизмом, можна відзначити Іринея Ліонського (+202), Климента Олександрійського (+220) («Увещательное слово к эллинам», «Стромати»), Орігена (+254) («Проти Цельса»), Євсевія Кесарійського (+340) («Євангельське приготування», «Євангельський доказ», «Спростування Гіерокла»). Після припинення гонінь на християн тематика апологій дещо змінилася. Можна відзначити Афанасія Олександрійського (+373) («Слово до еллінів» і «Про втілення Слова»), Кирила Олександрійського (+433), блаж. Теодорита (+458) («Врачевание эллинских страстей»). З Західних богословів-апологетів можна відзначити в першу чергу блаж. Августина (+427) («Про град Божий»), апологетичні праці Арнобія (+325), Лактанція (+330), Орозія (+416) та інших [там же].

ЗАДАЧІ ДРЕВНЬОЇ АПОЛОГЕТИКИ

У своїй праці «Апологеты. Защитники Христианства» І.П.Реверсов зазначає несприятливі умови існування християн серед ворожого їм юдейсько-язичницького світу, що викликали появу апологетики, визначили в істотних рисах і її завдання. Так як християнство звідусіль зустрічало ворожнечу, піддаючись нападкам та гонінням, то прямим завданням апологетів було довести безпідставність цієї ворожнечі і всіх належних від неї наслідків.

Це велика задача, що вимагала маси всіляких доводів. Вона ускладнювалася ще тим, що ворожнеча різних супротивників християнства випливала з різних мотивів.

Юдеям, фанатично прив'язаним до закону Мойсея, які вірили в його віковічне існування і значення, та які ненавиділи християн за те, що ті заперечували його, потрібно було пояснити, що цей закон мав тимчасовий і перетворювальний характер, підготовляючи людей до прийняття Месії, але тепер, з пришестям на землю Спасителя, він втратив своє значення, так як в Ісусі Христі виконалися всі зазначені в законі прообрази, обітниці та пророцтва про Месію. Тепер отримав силу і значення новий Закон, даний самим Христом [8].

Мета цих апологій – на підставі Старого Заповіту довести істинність християнства, його перевагу перед юдейством, яке вже виконало свою підготовчу місію, довести, що Ісус Христос і є істинний Месія [5].

Язичницькій масі, що зводила на християн всілякі брудні звинувачення, -зазначає Реверсов, потрібно було показати, що всі ці звинувачення не підтверджені фактично, незважаючи на часту появу християн перед судом.

Людям, які критикують релігійну сторону християнства, котрі вважають її людським встановленням, повну незрозумілого, дивного і навіть ганебного, потрібно було довести її божественне походження і характер, і з'ясувати глибокий сенс і значення.

Римському уряду, який гнав християн за порушення державних законів, потрібно було вказати, що застосування до християнства старих законів про недозволені релігії суперечить римській практиці широкої віротерпимості, а видання нових законів, спеціально спрямованих проти християн, не відповідає загальному духу римського законодавства, так як на підставі цих законів християн притягують до відповідальності і карають за одне тільки сповідування християнства безвідносно до їх поведінки. Якщо ж уряд бачить у християнстві таємне товариство з ворожими задумами проти держави і законів, то з допитів християн, з дослідження всього їхнього життя, він може переконатися, що християни взагалі ведуть бездоганне моральне життя і, зокрема, є добрими вірними громадянами, які ніколи не беруть участь в протиурядових змовах, молячись до свого Бога про благо імператора і держави і старанно виконуючи свої громадські обов'язки, виключаючи лише ті, які суперечать вимогам їх релігії і невиконання яких не приносить шкоди державі [8].

Відповідно, як зазначається в статті «Історія апологетики», апології були спрямовані на те, щоб довести несправедливість гонінь на християн, показати висоту і чистоту морального вчення християн, їх добропорядність, законослухняність і чесність, викрити язичницьке багатобожжя та ідолослужіння на підставі висновків здорового глузду, довести недостатність філософії в пізнанні Бога. В апологіях християнство викладається як єдина справжня релігія, дійсно гідна високого звання людини, в якій знайшли своє реальне втілення і завершення всі ті пошуки істини, які здійснювали язичницькі філософи [5].

У всякому разі, на думку Сідорова, ранні християнські апологети звертали свої твори переважно до освіченої частини язичницького суспільства, безумовно, враховуючи весь спектр думок і оцінок, бо, поміж іншим, перед ними стояло і завдання залучити до служіння релігії Христової кращі сили язичницької інтелігенції [11].

В статті «Истоки патристики. Общая характеристика апологетики» зазначається, що завдання апологетики полягало в тому, щоб продемонструвати язичницькому світу прийнятність християнства з різних сторін – цивільної, філософсько-богословської, релігійної, культурної тощо [4].

ЗНАЧЕННЯ ДРЕВНЬОЇ АПОЛОГЕТИКИ

В праці «Апологеты. Защитники Христианства» Реверсов зазначає, що апологетика, яка почала собою нову еру християнської історії, коли Христова Церква вступила в активну боротьбу з античним світом, мала найвище значення для язичництва і християнства на той час, і частково зберегла його до теперішнього часу.

Поява численних апологій, автори яких сміливо захищали християнство і навіть нападали на саме язичництво, показувала останньому, що християнство, яке ледь помітне і яке пасивно переносило всякі утиски, тепер стало вже усвідомлювати себе як силу, впевнену в собі до такої міри, що може не тільки шукати рівноправності з язичництвом, але й говорити про свою перевагу над ним.

Також, язичникам, знайомим з апологіями, давалася можливість дізнатися про християнство не в тому спотвореному вигляді, яким його малювала чутка, а в його теперішньому світі, як те, яке містить Богом відкрите вчення, і яке відрізняється високоморальним життям своїх послідовників. Це повинно було розсіювати те упередження, яке мали язичники до християнства, будучи недостатньо ознайомлені з ним, а в кінцевому результаті підготовляти шлях до переходу в християнство.

Не менше значення мала апологетика і для сучасного їй християнства. У важкі часи і при важких для християнства умовах, коли вона з'явилася, сміливість і самовідданість захисників християнства служили засобом підбадьорення для людей, що бачили себе звідусіль оточеними ворогами. Дивлячись на апологетів, гнані християни, яких ненавиділи, могли переконуватися, що вони не залишені в нещасті самі, що у них є сміливі захисники, готові з небезпекою для життя відстоювати їхні права. Переконання в цьому вливало мужність у слабкі серця, схильні до страху і розпачу. Тим більше воно гартувало людей, твердих волею, і робило їх більш спокійними в перенесенні нещасть, робило християн членами Церкви войовничої.

Крім морального впливу апологетика мала для свого та найближчого до нього часу і науково-догматичне значення, оскільки апологети поклали початок розкриттю та науковому обґрунтуванню догматів [8].

МЕТОДИ АПОЛОГЕТИКИ

Здійснюючи раніше зазначені завдання, ранньохристиянські апологети, як зазначає Сідоров, посилаючись на Реверсова у праці «Курс патрологии. Раздел второй. Греческие апологеты II века», застосовували два основні методи. Перший з них, природній і найбільш необхідний, прямо випливає з вимог завдання. Сутність його зводилася до того, що апологети виправдовували християн від звинувачень, які зводилися на них, через розкриття християнського віровчення і життя, бездоганність яких повинна була звільняти християн від переслідувань. Після того як було доведено високу гідність християнського віровчення і чистоту християнського життя, право християн на існування, вільне від утисків, можна було довести і непрямим шляхом, за допомогою критики ворожих християнству релігій. Розкриття того, що юдейська релігія, хоча справжня і божественна, втратила своє значення з появою християнства, а язичництво, як суцільне ухилення від божественної істини, не може дати необхідного ні релігійним, ні моральним потребам людини, наочно доводили несправедливість тих, які переслідували релігію кращу, самі тримаючись релігій, які або втратили своє значення, або які і зовсім не мали його. Цей другий метод служив як би доповненням до першого, ще більш виділяючи перевагу християнства. Апологети використовували і той, і інший метод, але в різний час і за різних умов не в однаковій мірі.

Зазначені завдання визначили і характер ранньої християнської апологетики. Порівняно з творами мужів апостольських, які писалися переважно для християнської аудиторії, твори апологетів призначалися і для «зовнішніх», хоча, безумовно, передбачалося і читання їх членами Церкви. Це, в свою чергу, визначило іншу важливу рису ранньої апологетики: церковні письменники, що представляють її, активно використовували термінологію античної філософії, яка є свого роду «койне» освіченого греко-римського суспільства [11].

МАТЕРІАЛИ АПОЛОГЕТИКИ

В статті «Истоки патристики. Общая характеристика апологетики» зазначається: «Священне Писання стало першим, найголовнішим і основним джерелом патристики і апологетики» [4].

Також, так як християнство, яке тільки «народилося», язичники зустріли з тими ж майже звинуваченнями, які пред'являлися і юдейству, то, Сідоров зазначає, що християнські апологети користувалися і матеріалом, і методом полеміки тими ж, які встигла виробити апологетика юдейська. Зокрема, скористалися вони й тим, що давав Філон Олександрійський [11].

На сайті «Патристика» в статті «Истоки патристики. Общая характеристика апологетики» зазначається, що апологети на основі Євангелія намагалися вирішити філософські питання. Вони були першими християнськими філософами, які хотіли пристосувати грецьке філософське вчення до потреб власних концепцій.

Хоча, інтереси апологетів були різними: одні працювали в теорії становлення християнської науки, інші здійснювали практичну діяльність (як пропагандисти). Одні полемізували з язичниками, інші – з єретиками. Деякі віддавалися метафізичним спекуляціям, інші спиралися на тверезі судження здорового глузду. Одні були прихильниками елліністичної духовної культури, інші – її супротивниками.

Апологети прагнули захистити християнську віру від нападок з боку нехристиянських мислителів, часто використовуючи при цьому раціональну аргументацію і звертаючись до філософської термінології.

Перші серйозні спроби використовувати філософію для цілей релігії одкровення належать Філону Олександрійському, який був найвизначнішим представником екзегетики (I ст. до н.е. – I ст. н.е.).

Предметом тлумачення Філону Олександрійському служило переважно П’ятикнижжя Мойсея. Згідно Філона, П’ятикнижжя являє собою іносказання, навмисне складене Мойсеєм таким чином, щоб під зовнішньою формою міфу і історичного оповідання приховати від непосвячених глибокий духовний зміст божественного одкровення, що містить в собі розгадку всіх таємниць світобудови і відповіді на всі ті питання, на які намагалася відповісти грецька філософія. Однак внутрішній, прихований сенс біблійних писань відкривається тільки обраним, наділеним божественною благодаттю. Духовне осягнення є дар Божий, і для нього недостатньо одних тільки самостійних зусиль людського розуму. Але з іншого боку, осягнення, розуміння є справа розуму, хоча б і розуму, укріпленого благодаттю. Тому вдосконалення розуму, долучення до наук і філософії, є попередньою умовою оволодіння духовної екзегези. При цьому, як різні науки (граматика, риторика, діалектика, геометрія, арифметика, музика й астрономія) служать приготуванням до філософії, так філософія готує розум до теологічної мудрості, тобто до з'ясування духовного сенсу одкровення.

У поданні Філона грецька філософія і мудрість біблійна в кінцевому рахунку мають одне і те же джерело – божественний розум, Логос. Хоча біблійна мудрість має ту перевагу, що вона є просто слово (Логос) Бога, тоді як філософією греків є людське відтворення відбитого «слова» – образа божественного Логосу [4].

В.Я.Саврей у своїй праці «Олександрійська школа в історії філософсько-богословської думки» зазначає: «Філон відкидає підхід до юдейського Св. Писання як до літератури з лінійним сюжетом, вся суть якого полягає у розвитку подій і в тих моральних уроках, які з ним пов'язані. Згідно Філону, адекватне розуміння тексту можливо тільки, якщо допустити в ньому алегорію» [9, с. 277].

В статті «Александрийская богословская школа и сближение христианской веры с идеалистической философией» цифрової бібліотеки по філософії зазначається, що тенденції зближення християнства з елліністичною філософією посилювалися з перетворенням християнства в релігійно-ідеологічну систему, яка виправдовувала експлуататорський лад. Ця лінія проявляється, зокрема, у сучасника Тертуліана Тита, Флавія Климента (Климент Олександрійський – бл. 150-219), який заснував в Олександрії в III столітті християнську богословську школу. Її метою було не тільки захистити християнську віру від її супротивників, але і перемогти язичників і вплинути на них так, щоб вони самі навернулися в християнство [1].

Саврей зазначає: «Сам термін “алегорія” у Климента служить вказівкою на сукупність ймовірних значень біблійного тексту, що виходять за рамки історії або букви. Наявність алегорії припускає, що значення в тексті не одне. Є значення явне, без якого текст не був би і зв’язним, але є ще значення таємниче, іносказання» [9, с. 415].

Саврей звертає увагу на те, що зі всіх християнських екзегетів Климент перший стверджує, що все Святе Писання можна тлумачити алегорично [9, с. 417].

В статті «Александрийская богословская школа и сближение христианской веры с идеалистической философией» звертається увага на те, що безпосередній наступник Климента в керівництві олександрійської школи, який ще далі просунувся вперед по шляху з'єднання християнства з платонізмом, був Оріген (184-254). Він вважав християнство завершенням елліністичної філософії, яка є найкращим вступом в християнське вчення. Він вимагав від теологів, щоб вони опрацьовували трактати древніх філософів і виявляли в них правильні з погляду християнства моменти. У своєму вченні Оріген наповнив християнські елементи неоплатонічними і елементами, взятими у Філона. Подібну операцію він вважав вельми важливою для церкви і християнства.

У деяких важливих моментах вчення Орігена церква зустріла недружелюбно. Собор навіть засудив це вчення, як єретичне. Незважаючи на це, його вчення зробило помітний вплив на «отців церкви», які були прихильниками філософії [1].

Професор Каледа Г. у праці «История апологетики в первые века христианства» на сайті «Православие и мир» зазначає, що Олександрійська школа богослов'я, яка дуже високо ставила світську античну філософію, вчила про додатковості віри і знання.

Олександрійці намагалися використовувати всі ті знання, які нагромадило до їхньої епохи людство, для осмислення християнства, для проповіді християнства, використовували апарат язичницької мудрості для викриття цієї самої язичницької мудрості. Недарма язичницькі філософи писали Орігену, що він їх дані, їхні досягнення та методику використовує для спростування їх же поглядів, для обґрунтування і захисту «варварських забобонів» [6].

Принципово інших поглядів дотримувався Квінт Септимій Тертуліан (бл. 160-230), юрист, філософ і теософ. Як зазначається в цифровій бібліотеці по філософії, він активно підтримував тезу про нез'єднувальнісь філософії та релігійної віри. Непримиренно виступав проти з'єднання філософії і христи¬янства, стверджував, що між вірою і розумом немає ніяких точок дотику. Принцип Тертуліана «вірю тому, що безглуздо» повністю виражає зміст і сенс його вчення, в якому істинність віри є зовсім іншою, ніж істинність розуму, ніж істинність матеріального світу. Філософії він протиставляв релігію, язичницькій науці – християнську віру, проти розуму він ставив божественне одкровення. По словах Тертуліана: «Філософський розум веде лише до єресі» [1].

Його не цікавили ні наукові, ні філософські пошуки. Він зупинив свою увагу на питаннях моральності, дав картини сімейного життя того часу, з якими багатьом було б корисно познайомитися і в наш час.

У своїй праці «Хрестоматия по философии. Часть 1» Радугін, посилаючись на працю Тертуліана «Прещения против єретиков», зазначає: «Єретичне вчення є людське і бісівське. Філософія, яка зухвало робила спробу досліджувати природу Божества і його долю, послужила знаряддям цієї світської мудрості. Від неї походять всі єресі... Філософи і єретики міркують про одні і ті ж предмети, плутають себе одними і тими ж питаннями... Але що спільного між Афінами і Єрусалимом, між Академією і Церквою, між гностиками і християнами.

Ми не маємо потреби в будь-якому божестві крім Ісуса Христа, ні в дослідженнях крім Євангелія. Віруючи їм, ми не хочемо нічому іншому вірити, думаємо навіть, що більш і вірити нічому (Тертуліан. Покарання проти єретиків VII, VIII)» [7].

По даних статті «Истоки патристики. Общая характеристика апологетики», інший грецькомовний апологет св. Іустин (родом з Сирії, бл.100-бл.164) шанував античну філософію, особливо Платона. При цьому він доводив, що свої найкращі ідеї (космогонію, вчення про свободу волі) Платон, будучи в Єгипті, запозичив з вчення Мойсея, і таким чином Платон виявляється в якійсь мірі християнським мислителем [4].

За словами Каледи, він був одним із перших апологетів, який відстоював істинність проголошеного вчення і вшановував філософію (платонізм), бо спрямована вона до Христа. І християнство, і філософія ведуть, таким чином, до Бога.

У своїх працях, Іустин Філософ використовував науково-методичний апарат і поняття, розроблені до нього грецькою філософією. Цим він полегшує вирішення свого завдання – зробити свої праці зрозумілими сучасному йому античному читачеві і показати, що досягнення грецької філософії можуть бути використані для розкриття змісту і захисту християнства.

Іустин Філософ першим висловив припущення, що Господь Бог вів людство до зустрічі Ісуса Христа двома шляхами: перший шлях – шлях єврейського народу, який Бог готував як обраний народ, а через нього – і все людство до зустрічі пришестя Ісуса Христа у світ; другий шлях – це шлях всього людства через грецьку філософію [6].

В статті «Истоки патристики. Общая характеристика апологетики» повідомляється, що учень Іустина Філософа, Татіан (родом з Месопотамії, бл. 120 р.), навпаки, відкидав грецьку філософію, часто користуючись не змістовними аргументами, а засудженням «аморальної» поведінки грецьких філософів [4].

Каледа у своїй праці повідомляє, що Татіан, в апології «Промова до еллінів» фанатично засудив всю язичницьку культуру і з ненавистю нападав на античну культуру.

На відміну від Юстина, Татіан різко негативно ставився до всієї грецької культури, заявляючи, що все, чим пишаються греки – все це запозичено в інших народів. Він вважав, що всі народи, які сповідують язичництво, так само помиляються. Християнство для Татіана – повний розрив з грецькою культурою. Грецька міфологія глуха і непостійна, а грецькі театри – школа розпусти. Їхні танці, музика і поезія сповнені гріхом. Татіан дорікає еллінів в тому, що вони мудрість розірвали на частини і позбавили себе істинної мудрості. Він дорікає античну філософію в аморальності і зазначає, що в багатьох випадках «мудрість варварів» вище мудрості еллінів.

Інший послідовник Іустина Філософа, Афінагор, навпаки, широко використовує грецьких авторів; його твори явно розраховані на осіб, які мають грецьку освіту. Афінагор одним з перших спробував доповнити віру розумом, Одкровення – принципом доказів; йому належить перший в історії християнства теологічний «дедуктивний доказ», спрямований проти язичницького багатобожжя: «Бог по самому своєму поняттю є істота безмежна, всеохоплююча, отже, Він повинен бути один». Афінагору належить поняття «доказові підстави нашої віри».

Філолій (Філатей), на противагу Афінагора, повністю відрікається від усього язичницького і визнає тільки Божественне одкровення; все ж інше він вважає плодом грішного розуму [6].

В статті «Александрийская богословская школа и сближение христианской веры с идеалистической философией» зазначаєтсья, що до апологетів, філософів, які прагнули довести незалежність християнства від античної філософії, належить і Теофіл Антіохійський, єпископ месопотамської Антиохії [1].

Радугін в праці «Хрестоматия по философии. Часть 1», посилаючись на працю Теофіла «До Автоніка. Про віру християнську», зазначає: «Звичайно, те що сказано вашими філософами, істориками та поетами мабуть гідно віри, але прикрашення їх мови, але дурість і порожнеча їх думки виявляється з того, що у них багато бреднів, а істини не знаходиться ні найменшої частинки, бо і те, що, мабуть, сказано ними справедливого, змішане із заблудженням.

Всі вони (філософи) люблять порожню і метушливу славу, ні самі не пізнали правди, ні інших не привели до істини. Бо те, що вони говорили, викриває їх, так як говорили вони незгідно один з одним і багато з них відкинули свої ж власні положення; вони не тільки спростовували один одного, але навіть деякі з них і власне своє вчення руйнували, так що їх слава зверталася в безчестя і дурість, бо розумні люди засуджували їх.

Ми ж своє вчення ведемо від Одкровення. Законодавцем своїм маємо істинного Бога, який і вчить нас чинити праведно, бути благочестивим і робити добро.

Не нове і не пусте наше вчення, але давнє і достовірніше всіх ваших поетів і письменників... (Теофіл Антіохійський. До Автоніка. Про віру християнську 1,14; II, 12; III, 3,9,16)» [7].

Також, про гостроту боротьби між двома напрямками християнства перших століть, за словами Каледи, свідчить Климент Олександрійський, який писав: «Є між нами чимало людей, що бояться еллінської філософії, як діти бояться привидів... Якщо їх віра настільки слабка, що може хитатися від людських заблуджень, то нехай ці слабосильні християни краще зізнаються, що вони ніколи і не вірили в Істину» [6].

Радугін наводить ряд тверджень Климента, який виступав за філософію: «Філософія сама по собі зовсім не впливає згубно на людське життя, не вона є причиною виникнення помилкових думок і поганих справ, як деякі зводять наклеп на неї, але вона містить очевидним і втіленим чином вчення істинне, є даром, який еллінам посланий від Бога. І від віри вона не відволікає нас – навпаки, ми огороджуємося філософією, як би таким міцним оплотом, відкриваючи в ній деякого союзника, спільно з яким і обґрунтовуємо потім нашу віру…

Науки світські не менше, ніж богословські мають божественне походження. Філософія складається служницею богослов'я. До пришестя Господа філософія була необхідна еллінам для досягнення деякого роду правоти... Вона була для еллінів таким же керівником, яким був і Закон для євреїв, «приводила їх, як дітей до Христа».

Якщо ж філософія є наперед підготовлене вчення, що вирівнює шлях до Христа, якщо вона доводить подорожнього до рішучості присвятити себе Христу і закінчити досконалість в ньому, то не зволікай [вивчати філософію]...

Шляхи ж, що ведуть до істини, численні і різноманітні, бо Бог по благості своїй різні засоби використовує для порятунку людей і всі ці шляхи виводять нас на шлях Господній і призводять до брами Господньої.

І все ж вчення Спасителя, будучи Божою силою і Божою Премудрістю, виробляє свою дію цілком своїми власними властивостями і не потребує ні якої іншої допомоги; і якщо приєднати до нього філософію, то воно не зробиться від цього більш дієвим. Але так як філософія знесилює всі нападки софістів, то вона усуває з шляху оманливі сіті, розставлені істині, то її назвали ми огорожею і стіною, яка огороджує виноградник» [7].

Таким чином, вже в II столітті в християнському суспільстві чітко визначилися два підходи до проблеми співвідношення знання і віри, а, отже, і завдання апологетики.

ПОЗИТИВНІ СТОРОНИ АПОЛОГЕТИКИ

За словами Сідорова християнська Церква у II ст. зробила значні успіхи у своїй місіонерській діяльності і світло Євангелії проникло навіть у віддалені куточки величезної Римської імперії, вийшовши і за її межі. Процес навернення до християнства охопив практично всі верстви римського суспільства.

Звідусіль зустрічаючи ворожнечу, піддаючись нападкам та гонінням, апологети доводили безпідставність цієї ворожнечі і всіх належних від неї наслідків [11].

Насамперед, за даними статті «Истоки патристики. Общая характеристика апологетики», апологетика намагалася спростувати наклепи, які зводилися на християн і дати відповідь тим, хто звинувачував Церкву в тому, що вона є загрозою державі. Підкреслюючи високі моральні якості своїх одновірців, вони запевняли, що їхня віра сприяє спокою і добробуту як імператора і держави, так і суспільства в цілому. По-друге, ранньохристиянська апологетика розкривала абсурдність і аморальність язичництва, її міфології і божеств та стверджувала, що християнство володіє єдино вірним вченням про Бога та світ. Деякі апологети не просто спростовували аргументи філософів, але показували, що сама їхня філософія, маючи єдиним обґрунтуванням людський розум, не може досягти істини. Крім того, вони спростовували звинувачення в жахливих злочинах (атеїзм, канібалізм, кровозмішення та ін.), зведених на християн, доводячи їх неможливість і абсурдність.

Нарешті, вони розкривали перед язичницьким світом християнське розуміння Святого Письма, при цьому відмежовуючись від «старого Ізраїлю» – юдейства [4].

Таким чином, відмічає Каледа, вже в перші століття на прикладах робіт Іустина Філософа, Татіана, Климента Олександрійського, Орігена, священномученика Кипріяна Карфагенського та інших видно два основних напрямки апологетики: одне – проти язичництва, еллінізму; інше – проти юдейства. В одному випадку викривається омана язичництва, в іншому – на підставі аналізу єврейських священних книг обґрунтовується, що Ісус з Назарету є тим самим Христом, Якого протягом століть чекав єврейський народ [6].

НЕГАТИВНІ СТОРОНИ АПОЛОГЕТИКИ

Деякі апологети, як було зазначено, спростовували аргументи філософів, і показували, що сама їхня філософія, маючи єдиним обґрунтуванням людський розум, не може досягти істини. Апологети по-різному ставилися до античної спадщини.

Відзначаючи паралелі між язичницькою філософією та християнською думкою, багато ранньохристиянських апологетів в той же час представляли філософію як попередницю християнства, а християнство – як одкровення того, що філософія лише передчувала.

У статті «Александрийская школа» відкритої православної енциклопедії «Древо» зазначається, що форма викладу, способи вираження і метод нерідко зближували апологетів з неоплатоніками, частково тому, що вони до свого навернення самі вивчали цю філософію, частково тому, що самі обставини змушували їх використовувати її термінологію і методи, щоб з успіхом боротися з юдейськими неоплатоніками і єретичними гностиками [2].

У своїй праці «Александрийская школа в истории философско-богословской мысли» В.Я.Саврей зазначає, що Климент, наступник Філона, щоб підтвердити правочинність символічної інтерпретації древніх текстів, вільно користується творами язичницьких авторів, вбачаючи в них не грізну зброю противника, а надбання, яке належить християнам.

Те, що Климент поширює метод Філона і на християнський Новий Завіт, тим самим стаючи попередником Орігена і всієї подальшої християнської екзегетики, дозволяє йому необмежено вводити філософію в Біблію там, де тільки він цього забажає. Алегоричний метод – як стверджує інший авторитетний дослідник – був свого роду прикриттям, який приховував захоплення християнського філософа, язичницькою філософією за буквою Божественного Одкровення. Цей метод «дозволяв Клименту будувати богослов'я на основі Святого Письма... Якби в його розпорядженні не було алегорії, він змушений був би представляти публіці власні богословські ідеї під свою відповідальність. Тоді цього було б цілком достатньо, щоб віддалити від нього християнську спільноту.

Климент щиро благоговів перед Біблією; однак, благоговіючи також перед філософією, творців якої він вважав, на рівні з біблійними пророками, великими мудрецями минулого, він прагнув узгодити моральне і містичне вчення Христа з космологією і психологією середнього платонізму, а також з етикою стоїцизму [9, с. 416-417].

Саврей зазначає, що на думку Прессансе, Оріген зробив ту ж помилку, що і Климент, сприймаючи букву Святого Письма як печать, яка повинна бути зламана. На думку Саврея, у процес розвитку богословських догматичних визначень Оріген вкладав весь свій розум і всю свою енергію релігійного пізнання. Однак далеко не всьому з того, що вдавалося йому філософськи очевидним, він знаходив підтвердження в тексті Біблії. Тоді, не бажаючи розлучатися зі своїми ідеями, він використовував буквальне значення, як найбільш податливий до алегоризації матеріал для доказу цих ідей.

Саврей відмічає те, що у підході Орігена до букви Писання найдивніше не те, що він відкидав буквальний сенс, а те, як і за яких умов він приймав його в деяких виняткових випадках, коли він відкидався усією Церквою. Так, не допускаючи в світі нічого бездуховного, Оріген не міг миритися з тим, що сонце, місяць і зірки позбавлені самосвідомості. Тому він тлумачив буквально такі очевидні метафори, як «хваліть Його, сонце і місяць» (Пс. 148:3), щоб обґрунтувати на Біблії ангелологію небесних світил. Гармонія, з якою вони прямують по небосхилу, бачилася йому найкращим доказом їх розумності та свідомої вірності Творцю [9, с.428].

Отже, як бачимо, апологети, будучи до свого навернення філософами, вивчаючи філософію, не рідко так і залишалися філософами і після навернення. Як було зазначено, форма викладу, способи вираження і метод нерідко зближували апологетів з неоплатоніками. Благоговіючи перед філософією, творців якої вважали на рівні з біблійними пророками, не бажаючи прощатися зі своїми філософськими ідеями, вони використовували алегоричний метод тлумачення Писання для доказу цих ідей.

ВИСНОВКИ

Отже, зробивши загальний огляд апологетики, розглянувши умови виникнення апологетики та її задачі, можна побачити, що апологетика дійсно мала велике значення у ранньохристиянській Церкві.

Так як християнство звідусіль зустрічало ворожнечу, безпідставні звинувачення, нападки та гоніння, то прямим завданням апологетів було довести безпідставність цієї ворожнечі і всіх належних від неї наслідків.

Тому християнські апологети II ст. мали довести, по-перше, не тільки з морально-релігійної точки зору, але і юридичної, право християнства на вільне сповідання своєї релігії та показати всю несправедливість тієї процедури, якої зазнавали християни під час суду над ними. По-друге, зважаючи на горде і зарозуміле презирство до християнства язичницьких вчених і філософів, їм потрібно було показати і представити всю висоту, всю божественну велич і перевагу християнського вчення над усіма древніми релігійно-філософськими поглядами і системами. Нарешті, в третє, зважаючи на релігійний фанатизм нижчих і неосвічених верств римсько-язичницького суспільства, що звинувачували християн у різних жахливих злочинах – у безбожництві, аморальності, в громадській і політичній безвідповідальності, – християнські апологети повинні були представити в усьому блиску чистоту християнських догматів, святість християнської моралі та високий моральний характер життя і поведінки християн – духовність і піднесеність всіх їхніх прагнень і цілковиту відчуженість їх від різних політичних інтересів і цілей.

До цього необхідно додати і ще одне: доказ того, що християнство є «істинний Ізраїль» на противагу Ізраїлю, який уже зіграв свою історичну роль і зійшов з всесвітньої сцени Богоодкровення.

Розглянувши методи і матеріали, які використовували апологети в ранній Церкві, можна побачити, що вже в II столітті в християнському суспільстві чітко визначилися два підходи до проблеми співвідношення знання і віри.

Значна частина апологетів намагалися використовувати всі ті знання, які нагромадило людство до їх епохи; для осмислення та проповіді християнства вони використовували апарат язичницької мудрості для викриття цієї самої язичницької мудрості. Вони вважали християнство завершенням елліністичної філософії, яка є найкращим вступом в християнське вчення, вшановували античну філософію, особливо Платона, бо спрямована вона до Христа. І християнство, і філософія ведуть, таким чином, до Бога. Дехто із апологетів, навіть, висловлював припущення, що Господь Бог вів людство до зустрічі Ісуса Христа двома шляхами: перший шлях – шлях єврейського народу, який Бог готував як обраний народ, а через нього – і все людство до зустрічі пришестя Ісуса Христа у світ; другий шлях – це шлях всього людства через грецьку філософію.

Апологетами, які вшановували філософію, були Іустин Філософ, Климент Олександрійський, Оріген, Афінагор та інші.

Інші апологети, дотримувалися принципово інших поглядів. Вони непримиренно виступали проти з'єднання філософії і християнства, і навіть стверджували, що між вірою і розумом немає ніяких точок дотику. Деякі фанатично засуджували всю язичницьку культуру і з ненавистю нападали на античну культуру, різко негативно ставилися до всієї грецької культури, повністю зрікалися всього язичницького і визнавали тільки Божественне одкровення; все ж інше вважали плодом грішного розуму.

Ці два напрямки християнства перших століть часто навіть вступали в боротьбу одні з одними.

Апологетами, які виступали проти філософії, були Тертуліан, Татіан, Філолій, Теофіл Антіохійський, та інші.

Проаналізувавши методи і матеріали апологетики було виділено позитивні та негативні сторони:

1. Позитивні сторони. Звідусіль зустрічаючи ворожнечу, піддаючись нападкам та гонінням, апологети доводили безпідставність цієї ворожнечі і всіх належних від неї наслідків.

Апологетика намагалася спростувати наклепи, які зводилися на християн і дати відповідь тим, хто звинувачував Церкву. Підкреслюючи високі моральні якості своїх одновірців, вони запевняли, що їхня віра сприяє спокою і добробуту як імператора і держави, так і суспільства в цілому, викривала абсурдність і аморальність язичництва, її міфології і божеств та стверджувала, що християнство володіє єдино вірним вченням про Бога та світ, спростовувала аргументи філософів, і показувала, що сама їхня філософія, маючи єдиним обґрунтуванням людський розум, не може досягти істини.

Значною мірою, завдяки праці апологетів, християнська Церква зробила значні успіхи у своїй місіонерській діяльності і проповідь Євангелії поширилася по всій Римській імперії, і навіть далі.

2. Негативні сторони. Бачимо, що частина апологетів, до свого навернення вивчаючи філософію, не рідко так і залишалися прихильниками філософії і після навернення, і навіть, продовжували вивчати її та пропагувати. Благоговіючи перед філософією, творців якої вважали, на рівні з біблійними пророками, вони вільно користувалися творами язичницьких авторів, вбачаючи в них не грізну зброю противника, а надбання, яке належить християнам. Не бажаючи розлучатися зі своїми філософськими ідеями, вони використовували алегоричний метод тлумачення Писання для доказу цих ідей.

Алегоричний метод був свого роду прикриттям, який приховував захоплення християнських філософів язичницькою філософією. Це метод, який дозволяв знайти підтвердження в тексті Біблії те, що видавалося філософськи очевидним.

Таким чином у Церкву входило багато філософських ідей, язичницького вчення та традицій, що в подальшому призвело до значного спотворення біблійного вчення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Александрийская богословская школа и сближение христианской веры с идеалистической философией [Електронний ресурс] : Цифровая библиотека по философии. – Режим доступу :http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000196/st032.shtml
2. Александрийская школа [Електронний ресурс] : Открытая православная энциклопедия «Древо». – Режим доступу : http://drevo-info.ru/articles/2079.html
3. Великанов П. та Осипов А. И. Апологетика [Електронний ресурс] : Православная энциклопедия. – Режим доступу : http://www.pravenc.ru/text/75696.html
4. Истоки патристики. Общая характеристика апологетики. [Електронний ресурс] : Патристика (3 курс).– Режим доступу : http://mmkaz.narod.ru/patristic3/lectures/l02_apology.htm
5. История апологетики [Електронний ресурс] : Семинарская и свято-отеческая библиотеки. – Режим доступу : http://otechnik.narod.ru/
apologetica4.htm.
6. Каледа Г. История апологетики в первые века христианства [Електронний ресурс] : Православие и мир. – Режим доступу : http://www.pravmir.ru/istoriya-apologetiki-v-pervyie-veka-hristianstva/.
7. Радугин А. А. Хрестоматия по философии. Часть 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://www.e-reading.club/chapter.php/47382/48/Radugin_-_Hrestomatiya_po_filosofii._Chast'_1.html.
8. Реверсов И. П. Апологеты. Защитники Христианства [Електронний ресурс] : Православная энциклопедия. – Режим доступу : http://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/apologety-zashitniki-hristianstva/.
9. Саврей В.Я. Александрийская школа в истории философско-богословской мысли – М.: КомКнига, изд. 3-е, 2011. – 1008с.
10. Сидоров А. И. Богословские школы древней церкви [Електронний ресурс] : Православная энциклопедия. – Режим доступу : http://www.pravenc.ru/text/149567.html.
11. Сидоров А. И. Курс патрологии. Раздел второй. Греческие апологеты II века [Електронний ресурс] :Православная электронная библиотека. – Режим доступу : http://lib.pravmir.ru/library/readbook/116.

* * *

Автор — Тарас Куриляк

 

Поделиться:
просмотров: 229
 

Нове на сайті

  15.01.2017 Анонси подій
   
  15.01.2017 Третій конгрес адвентистів-підприємців (Вінниця, 16-20 листопада) (ВІДЕО)
  14.01.2017 "День за днем", №517
    Каталог файлів
  14.01.2017 Оксана Козунь про кохання і нові кліпи (ВІДЕО)
  14.01.2017 Гурт ManSound про свою творчість і справжню дружбу (ВІДЕО)
  14.01.2017 Что Эллен Уайт пишет о питании во время беременности
  14.01.2017 Пастор-марафонец Денис Медведев: «Для здоровья лучше просто бежать, чем бежать с целью кого-то обогнать»
  12.01.2017 Цукровий діабет: причини, симптоми та лікування (ВІДЕО)
  12.01.2017 Ірина Федишин про свою сім’ю і духовність (ВІДЕО)
  12.01.2017 Програма туру по місцях Реформації
    Каталог файлів
 

Події Церкви в Україні

  17.01.2017  На Тернопільщині адвентисти відвідали виправну колонію, де пропагували заняття спортом і здоровий спосіб життя
  17.01.2017  Адвентисты подарили праздник маленьким жителям Славянска
  17.01.2017  Дети в черниговском арт-кафе МАК показали свое творчество и ответили на вопросы о Рождестве
  17.01.2017  Участники каникулярной школы в Ромнах узнали, кто из рожденных на земле является «Самым-самым»
  17.01.2017  В рамках проекта R-500 более 100 детей из социально незащищённых семей посетили рождественский праздник в Никополе
  17.01.2017  На рождественских мероприятиях в Харькове христиане показали спектакль о Христе, послужили детям-инвалидам и детям из социально незащищенных семей (хроника)
  17.01.2017  На Луганщине адвентисты из пансионата «Айдар» познакомили сельских и городских жителей с библейской историей спасения
  16.01.2017  Англійський педагог розповів, як правильно викладати