Церковь Адвентистов Седьмого Дня в Украине Церковь Адвентистов Седьмого Дня в Украине
 
Головна Основи віри Служіння Структура Церкви Історія АСД
 
 

18.01.2017  Аналітика

 

Г. І. Лебсак і його роль в історії Адвентистської церкви в Україні

Максим Рильський одного разу сказав такі слова: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани» [26]. Дійсно, це так і є. Будь-який народ і будь-яка нація починаються, в першу чергу, з історії.

Історія Церкви адвентистів сьомого дня (АСД) в українських землях також має свій шлях, героїв віри, яких варто знати і пам’ятати. Одним із таких героїв віри є Генріх Іванович Лебсак. Він був унікальною особистістю, яка вклала великий внесок у розвиток Церкви АСД. Але не все було так просто, на його долю випала нелегка робота. В часи Радянського Союзу йому доводилося врегульовувати тиск, який нагнітався між церквою та державою.

У цій роботі ми дослідимо особисте та церковне життя Г. І. Лебсака, а також історію Церкви АСД в Україні в контексті його життя та служіння. Ми розглянемо соціальну та творчу діяльність Лебсака і покажемо, з якими труднощами він зустрічався під час влади Радянського Союзу.

Особисте життя Г. І. Лебсака

«Работайте и не уставайте! Божья работа — как река, которую никто остановить не может» [8, с. 94]. Саме ці слова належать видатному діячу Церкви адвентистів сьомого дня, Генріху Івановичу Лебсаку. Завжди важко писати про видатних діячів церкви. Завжди існує ризик впасти в крайність: або занадто піднести здобутки діяча, або навпаки недооцінити важливу інформацію по причині її відсутності чи суб’єктивного відношення автора.

Особистість Г. І. Лебсака

Народився Генріх Іванович Лебсак в німецькому поселенні Франке Саратовської губернії 4 січня 1870 р. Батько — Йоганес Фрідріх Лебсак, мати — Анна Маргарета Лессер — були лютеранами, які знаходилися під впливом лютеранського пастора С. Г. Клостера. Вони переїхали до Росії, бажаючи знайти мир і спокій, якого вони не мали у себе на батьківщині.

Серед семи дітей в родині Генріх був найстаршим. Разом із своїми братами та сестрами він працював на фермі батьків. Також в цей час за впливу батьків він отримує спеціальність палітурника [8, с. 84].

У 1888 р. Генріх одружився на Марії Катаріні, яка також походила з поволзьких німців, дівоче прізвище якої також було Лебсак. Очевидно, що в минулому ці дві родини мали родинні зв’язки, але на даний момент вони представляли дві різні генеалогічні лінії. Старшим братом Марії був Генріх Конрад Лебсак, який також був адвентистським служителем [19, с. 34].

Перші 20 років Генріх провів у своєму рідному містечку Франке. За підтримки пастора уже в 16- річному віці Генріх проводив зустрічі по вивченню Біблії на молитовних зібраннях не тільки в своєму поселенні, а і в сусідніх колоніях. В цей час він вже був знайомий з Церквою адвентистів сьомого дня і активно розповсюджував церковну літературу серед друзів та родичів. І вже у 1890 р., зустрівшись з німецьким проповідником російського походження Якобом Клейном, Генріх залишає Лютеранську церкву.

Дослідивши наново Біблію, Г. І. Лебсак переконався в тому, що їх рідна лютеранська церква, на жаль, в своєму вченні не дотримується багатьох біблійних доктрин, а деяким з них прямо суперечить. Тому він і його дружина, покинувши лютеранство, вирішують приєднатися до Адвентистської церкви. Як відповідь на це, батько лишає Генріха спадщини, сподіваючись таким чином повпливати на рішення сина, але істина мала більший вплив, Генріх не тільки залишив лютеранство, але й вирішує стати пастором Адвентистської церкви. Він відправляється до Гамбургу, приймає хрещення 4 квітня 1890 р. на річці Альснер і за декілька тижнів проходить курс для місіонерів. Підготувавши Генріха як місіонера, церква відправляє його в Росію як літературного євангеліста та помічника пастора [13, с. 87].

Генріх активно долучився до служіння і в серпні цього ж року почав працювати книгоношею в німецьких колоніях. А оскільки закони Росії того часу передбачали існування тільки однієї християнської релігії — православ’я, — у 1892 році, в переддень Різдва, Г. І. Лебсак і Г. К. Лебсак були заарештовані.

Ось як про це згадував сам Лебсак: «Урядник не довіряв татарам з найближчого аулу, які охороняли нас у будинку брата Шейрера. На наступний день вранці брат Теске в закритій возі, так як розігралася сніжна буря, повіз нас у Таганаш, що лежав у двох днях переходу, до пристава. На шляху прямування урядник, який заарештував нас, переживав за наше здоров’я, і на наше прохання наказав поставити самовар. Так ми могли трохи зігрітися. Нарешті в супроводі поліцейського ми прибули в Таганаш. Пристава не виявилося вдома, з цієї причини, розпрощавшись з братом Теске, ми повинні були відправитися в арештантську кімнату.

З огляду на різдвяних і новорічних свят нами не було кому займатися. Тому у нас було достатньо часу, щоб свідчити заарештованим, яких іноді в арештантській кімнаті бувало до 16 осіб. І, незважаючи на те, що арештанти палили, танцювали, свистіли і співали, все ж нам вдавалося свідчити їм про Бога. Ми щодня схиляли коліна і молилися. Поступово ми придбали довіру наших тюремників і могли кілька разів на день виходити у двір, де чистили сніг, прогулювалися і співали псалми.

Нарешті, після 11 днів, коли минули свята, нас допитав пристав. Він був дуже люб’язний. Наші книги він велів переглянути одному німцю. Відпустити нас самостійно він не міг, але обіцяв скласти по можливості позитивний протокол, щоб ми були звільнені. Нам видали по 6 копійок добових, на які ми могли купувати для себе їжу на ринку. Якби ми не мали своїх грошей, то нам довелося б дуже важко протриматися на такому змісті.

Незважаючи на те, що наші книги переглядав католицький священик, він дав про них хороший відгук. З усіх книг було послано по одному примірнику губернатору, який повернув їх нам назад без заборони поширювати їх. В очікуванні наших документів про звільнення нас відправили з Таганашу через Чигир в Перекоп, де 6 років тому до нас сиділи в тюрмі Л. Конраді і Г. Перк. У Перекопі справник відпустив нас під підписку до судового розгляду.

Повернувшись в Чигир, ми залишалися тут до 15 березня 1893 року, використовуючи час на переплетення книг і проведення бесід, завдяки яким кілька осіб прийняли хрещення. Потім земський начальник в Армянську оштрафував нас на 30 рублів і відпустив на свободу. Таким чином, ми отримали перший дозвіл продавати наші книги в Перекопському повіті Таврійської губернії і в Одеському повіті» [10, с. 297].

У 1895 р. Генріх провів дві євангельські компанії: в Криму а потім в Волхині (Румунія). З великою цікавістю сотні людей слухали його проповіді. В цьому ж році поїхав до Швейцарії куди був запрошений як представник адвентистів від Росії. Повертаючись із Швейцарії він на пів року затримується у Фріденсау з ціллю вдосконалити свої адміністративні та організаційні уміння, після чого повертається і далі працювати в Німецьких поселеннях Поволжя.

У 1907 році Г. І. Лебсак входить до редакційного комітету, який розпочав свою діяльність ще в 1905 році з видавництва журналу «Маслина». Незважаючи на адміністративну та проповідницьку діяльність, ним були написані десятки статей, які публікувалися в журналах «Адвентботі» і «Маслина», а потім у «Голосі істини». Досить велика кількість статей була присвячена опису його місіонерських подорожей, особистих звернень до членів церкви, а також проповідей [34, с. 260].

З 1909 по 1916 рр. він очолює Західно-Російське місіонерське поле (до цього з 1907 по 1909 рр. він був головою Східно-Російського місіонерського поля). У цей час наступають гоніння на церкву, яка була помилково звинувачена православним духовенством у зв’язках із німецькою контррозвідкою. В цей час з Росії був депортований керівник церкви — пастор Бетхер. Замість нього керувати церквою залишився Отто Рейнке, який не знав російської мови і сам постійно відчував тиск і недовіру з боку влади. Найближчим помічником Рейнке стає Лебсак, який фактично і починає керувати церквою в цей складний період.

При дослідженні характеру цієї людини простежується одна дуже важлива риса — відсутність марнославства і самовпевненості. У 1918 році, в самий розпал громадянської війни в Україні, коли Київ постійно переходить із рук у руки прихильників Центральної Ради, гетьмана Скоропадського, більшовиків, Директорії, Білої армії, Лебсак організовує випуск журналу «Голос істини». Це було воістину Божим провидінням і дивом.

21 березня 1934 р. у Москві Г. І. Лебсак був заарештований. Суд призначив довічне ув’язнення. У 1938 р. від тяжких умов існування у в’язниці та хвороби Г. І. Лебсак пішов з життя, залишивши в тисячах сердець образ мужнього служителя Господа.

М. А. Жукалюк у книзі «Вспоминайте наставников ваших» робить такі висновки: «Цей видатний Божий чоловік чимось схожий на вождя вибраного Божого народу древності, Мойсея, який після 40-річного виснажливого блукання по пустелі, не витримавши випробувань, впав. Радісно при цьому усвідомлювати, що, згідно біблійної інформації, Мойсей був прощений, і навіть возкрешений для вічності» [8, с. 94].

Лебсак як сім’янин

Генріх Іванович Лебсак мав чудову дружину Марію Катаріну, на якій одружився у 1888 р. Досліджуючи Біблію, Генріх та Марія розуміють, що їм потрібно залишити лютеранство, і переходять до адвентизму. Генріх та Марія мали п’ятеро дітей: Амалія (1891), Георг Самуел (1893), Лія (1897), Рахіль (1898) та Марта (1903) [8, с. 94].

Особливих випробувань зазнала родина Лебсаків в особистому житті. 1922 р. донька Рахіль у віці 24 років померла в Києві від тифу, друга дочка Лебсака, Марта, згадує про це: «Пам’ятаю як сам папа був сильно вражений цією жахливою звісткою. Давши нам виплакатися і намагаючись бути спокійним, він запросив нас стати на коліна і помолитися. О, як було важко зробити це. Але його впевненість у волі Божій була непохитна. І вставши з колін, ми усі отримали розраду і впевненість в Його волі, у волі нашого Утішителя з усіх утисків» [34, с. 253].

Також трагедією для Генріха став той час, коли Георг Самуел, його єдиний син, мігрував до Германії. Генріх чекав, що його син піде по його стопам і стане служителем чи євангелістом, і у 1908 р. відправив Георга в адвентистську семінарію у Фріденсау, де останній вивчав богослов’я.

Георг мав надзвичайні здібності, і завдяки їм за два роки завершив чотирьохрічний курс навчання. Але, не дивлячись на феноменальні здібності, він не став служителем церкви. Його бажанням було стати журналістом, але, на жаль, його бажання не були бажаннями батька. Тому, залишивши адвентизм, Георг втік до Берліну, де став редактором світських журналів. Георг повністю відділився від родини та від релігії батька. У 1936 р. його життя скінчилося. Г. І. Лебсак тяжко пережив відокремлення свого сина від родини та церкви, тим не менше, спеціалісти стверджують, що саме в цей час ним були написані найкращі вірші.

А ось ще спогади молодшої дочки Г. І. Лебсака Марти Волкової-Лебсак про те, в яких умовах доводилося працювати її батькові: «Диявол часто намагався вивести батька з ладу, то позбавляючи його здоров’я, то використовуючи інші шляхи... Це було на Кавказі. Папа серйозно захворів на запалення легенів з кровохарканням. І в ці ж роки захворіла і мама. Від сонячного удару вона впала у льох, там важка драбина впала їй на голову, в результаті чого вона отримала струс мозку. Її довелося відправити в наш санаторій у Фріденсау, де вона пробула 8 місяців. Нам, дітям, переживати це було дуже важко, тому що нас розподілили серед побратимів. Залікувавши трохи свої легені, тато знову старанно взявся за роботу, хоча відчував і інші хвороби шлунка і носоглотки» [34].

У ці роки, незважаючи на важкі втрати, співробітників і друзів Лебсака вражала його незвичайна працездатність. Як союзний керівник церкви, Лебсак був дуже вимогливий, навіть авторитарний, але в першу чергу і до себе. Він не сидів у кабінетах, не очікував, коли з проблемами прийдуть до нього, а їхав сам у громади. Протягом одного року він встигав побувати і в Середній Азії, і на Далекому Сході, і на Кавказі, і на Україні, і в європейській частині Росії.

Виконана ним робота в цих поїздках просто вражає: як можна було протягом року практично кожен день говорити проповіді, проводити збори, брати участь у проведенні хрещення і Вечері, відвідувати окремих людей і піклуватись про їх потреби. Але Генріх Іванович встигав. Він начебто відчував, що часу свободи залишається зовсім мало. Він відчував це підсвідомо, можливо, сам не до кінця розуміючи це, адже він до останнього вірив запевненням радянського уряду про свободу совісті.

Лебсака відрізняв великий молитовний дух. Молився він багато, гаряче і по суті питання. Коли він молився, відчувалося, що це його стихія, що він говорить зі старим і вірним Другом, Який виручав його в минулому і міг допомогти в теперішньому. Він багато і конкретно молився за уряд, за міську владу, за присутніх. Молився щиро [6, с. 137].

Від своїх підлеглих вимагав працьовитості, діловитості й порядності, глибоких різнобічних знань. При цьому вимагав і занять фізичною працею, сам працював по дому, в саду і на городі. Багато хто знає брата Лебсака як зразкового сім’янина, гостинного і уважного господаря, цікавого співрозмовника [4].

Періоди церковної історії у контексті життя та служіння Г. І. Лебсака

Про початкову діяльність адвентистів сьомого дня в Україні є небагато відомостей. В. Аюбащенко пов’язує це з особливою близькістю течій до зарубіжних центрів. «Якщо баптизм, який значною мірою вийшов зі штундизму, поступово виокремився в Україні в самостійну, з потенціалом національного самовизначення протестантську течію, то адвентизм ще довго залишався «німецькою вірою», хоч і об’єднував у громадах щороку все більше українців, росіян, поляків» [1].

Перші автори, зокрема, С. Бондар, А. Бєлов та інші паростки адвентистів сьомого дня в колишній Росії також пов’язували з німецькими колоністами, які свого часу емігрували до Америки, а також з їхніми співвітчизниками, що жили у німецьких та менонітських колоніях на Півдні імперії. В останніх виданнях, у роботі М. Жукалюка та В. Любаїценко, розповсюдження адвентизму пов’язують не лише з німецькими колоністами, але й зі слов’янськими місіонерами. На їхню думку, першими проповідниками адвентизму в Україні варто вважати М. Чеховського і Ф. Бабієнка [2].

Дійсно, ми маємо відомості про перших адвентистів-слов’ян (один із них — українець за походженням), які були серед піонерів вітчизняного адвентизму. Водночас утворення перших громад і в українських, і в російських землях пов’язують все ж таки з іноземцями. Сьогодні ж загально прийнятою в літературі датою зародження адвентизму на вітчизняних теренах визначається 1886 рік. Саме тоді А. Конраді Генеральна конференція доручила доставити адвентистську літературу в Російську імперію. Через Австрію і Румунію він прибув до Одеси, де до нього приєднався Герхардт (Джеральд) Перк. Саме в ці роки Г. І. Лебсак знайомиться з адвентистською вірою.

За інформацією адвентистів, у 1905 році в світі їх нараховувалося близько 80 000, а в Російській імперії — 2 200. За даними І. Франчука, це 2 045 віруючих. До кінця наступного року в Російській державі їхнє число зросло до 3 000. Таку ж цифру наводив у своєму циркулярі від 6 листопада 1906 року міністр внутрішніх справ Столипін, коли юридично легалізував адвентистів як конфесію, яка була зрівняна за правами з баптистською. Значно менші цифри подає Д. Юнак: він зазначає, що в імперії на той час нараховувався 2 281 адвентист [27, с. 324].

Г. І. Лебсак у 1894-1901 роках був польовим проповідником. Із 1901 до 1906 року очолював Південноросійську конференцію, а в майбутньому — Всеросійський союз адвентистів сьомого дня [21, с. 60]. У 1901 році на черговому з’їзді адвентистів його обрали головою Південноросійської конференції. Згодом Г. Лебсак представляв уже всіх адвентистів Росії на різноманітних світових форумах церкви. Певний час він керував Малоросійською конференцією, яка включала Київську, Полтавську й Чернігівську губернії.

У 1907 році створено Європейську Генеральну конференцію, згодом, коли відбулися з’їзди реорганізованих структурних підрозділів організації адвентистів, зокрема, в Бендерах, було створено Південноросійський союз громад (замість місіонерського поля), у Києві — Середньоросійське поле, яке розширилося за рахунок ліквідованого Північноросійського. Віруючі останнього відійшли також до Західноросійського місіонерського поля та Балтійського союзу-союзів [11].

Після ґрунтовної підготовчої роботи з 12 по 16 жовтня 1907 року в Ризі відбувся перший з’їзд Російського союзу-союзів. Головою його обрали Юліуса Теодора Бетхера. Згідно з рішенням європейського керівництва адвентистів, з 1 січня 1908 року Росія стала самостійним уніоном [7, с. 167].

У листопаді 1907 року Ю. Бетхер, сподіваючись на швидке затвердження владою статуту Російського уніону адвентистів сьомого дня, в офіційному листі директорові Департаменту духовних справ стисло розтлумачив сутність віровчення та структуру майбутньої організації. Голова адвентистів зазначив, що Російський уніон складався на той час із шести конференцій із загальною кількістю 2 800 членів, із приблизно 12 ординарних проповідників, лікаря і 20-25 інших помічників, які доглядали за хворими.

У 1909 році на земній кулі налічувалося близько 100 000 послідовників адвентистів. В Європі їх нараховувалося близько 20 000, а в Російській імперії — близько 3 000. Російський уніон на той час утримував 44 проповідників (із них 15 благовісників, 10 роз’їздних проповідників і 19 біблійних працівників).

Адвентисти на українських землях розподілялися таким чином: території Херсонської, Катеринославської, Таврійської губерній і Бессарабії входили до Південноросійської конференції; Волинська губернія — до Західноросійського поля; Київська, Подільська, Полтавська, Чернігівська і Харківська губернії — до Малоросійського поля. Упродовж 1905-1911 років, за відомостями О. Клібанова, чисельність адвентистів виросла на 250%. Щорічне зростання в імперії відбувалося таким чином: у 1905 році — на 108 осіб, у 1906 — на 115, у 1907 — на 234, у 1908 — на 365, у 1909 — на 630, у 1910 — на 355, у 1911 — на 708. Офіційно зареєстрованих наставників у адвентистів було 9, спеціальних молитовних будинків — 17, постійних приміщень для молитовних зібрань — 43 [27].

На 1911-1912 роки припадає пік темпів кількісного зростання адвентистів. Цього року їх було близько 5 000. Віруючі були організовані у 149 громадах і мали 58 біблійних працівників [12, с. 48]. Із числа останніх 37 були іноземцями, 8 — іноземними підданими, які проживали на території Росій¬ської імперії, і 13 — етнічних росіян [14, с. 352].

Наступного року офіційна статистика налічувала в імперії 5 505 адвентистів, із яких тих, що відійшли від православ’я (тобто переважно росіян та українців) — 2 515, хоча лише 445 (5 громад) із них були офіційно зареєстрованими. Повних підрахунків щодо віруючих саме на українських територіях адвентисти, очевидно, не проводили, що й зрозуміло, адже ці території були частиною Російської держави. Облік вівся в межах полів або конференцій, зокрема такі дані про кількісний склад віруючих в окремих громадах наводилися в додатку до журналу «Маслина» [16, с. 64].

У 1916 році Ю. Бетхер, як іноземний підданий, змушений був залишити Росію, і загальне керівництво адвентистським рухом перейшло до О. Рейнке. Хоча офіційно в 1917 році Східноросійським союзом-союзів керував І. Гінтер, а Західноросійським — Г. Лебсак [17, с. 114]. Переважна більшість українських громад увійшла до складу Західноросійського союзу-союзів. Як свідчив його голова, Г. Лебсак, Союз малоросійських громад адвентистів сьомого дня у травні 1917 року переобрав раду і виробив свій статут. Його метою було «сповіщення вічного Євангелія Спасителя нашого Ісуса Христа, об’єднання і підтримка внутрішнього зв’язку між громадами».

У зв’язку з початком національно-державницьких змагань в Україні прийшли до влади уряди, які загалом достатньо толерантно ставилися до протестантів узагалі й до адвентистів сьомого дня зокрема. За правління гетьмана П. Скоропадського навіть розпочалася робота над новим законодавством щодо релігійних організацій. Керівники адвентистів не могли не скористатися такою нагодою, і Г. Лебсак звернувся в серпні 1918 року до гетьмана з пропозиціями, які, за переконаннями адвентистів, мали б урахуватися при складанні нового закону.

Генріх Іванович писав: «У теперішній час на території Української Держави наявні близько 70 громад і груп адвентистів сьомого дня, які нараховують приблизно 2 000 віруючих. Усі вони були об’єднані у три союзи: Малоросійський (Київська, Волинська, Мінська, Курська, Чернігівська і Полтавська губернії), Чорноморський (Кам’янець-Подільська, Херсонська губернії і Бессарабія) та Азовський (Харківська, Катеринославська, Таврійська губернії і Крим). Малоросійський і Чорноморський союзи були об’єднані з Естляндським і Двінським у Західноросійський союз-союзів, а Азовський був приєднаний до Східноросійського союзу союзів. Тепер є необхідність виділити всі організації адвентисті сьомого дня, що діють на території Української Держави, в самостійну одиницю з центром у Києві» [20, с. 34-36].

З 1916 року він був заступником О. Рейнке, який керував адвентистами сьомого дня в Росії. Але оскільки той не володів російською мовою, то, зрозуміло, що основний тягар влади лягав саме на Лебсака. А з 1920 року він офіційно очолив церкву. Наступного року О. Рейнке помер, а з країни був висланий останній представник Генеральної конференції — Д. Ісаак [23, с. 128]. Таким чином, керівництво церквою в колишній Російській імперії перейшло до німців російського походження та власне до самих росіян.

Служіння Генріха Івановича Лебсака

Г. І. Лебсак познайомився з адвентистською вісткою в 15-річному віці. Пізнавши істину, він вже не міг мовчати. Він став активним, посвяченим працівником Христа. І вже в 1890 році він, як перший студент від Росії, був направлений до Гамбурга в місіонерську школу, і 4 квітня був хрещений братом Л. Р. Конради.

Після завершення річної наради в 1891 р. Г. І. Лебсак разом з Г. К. Лебсаком відправилися на південь в якості книгонош. У зимовий період їм вдалося обійти всі німецькі поселення в Донській області, Катеринославській губернії і Мелітопольському окрузі, продаючи книги менонітам та лютеранам. Першого арешту брати Лебсак «удостоїлися» в Рундівізе, але незабаром були звільнені. На Різдво 1892 року вони вирішили відвідати своїх братів у Чигирі, в Криму, але в Бердебулаті на них донесли католики, і 20 грудня вони були заарештовані в Чигирі [34]. Вже в 1894 р. Генріх Лебсак і Готфрід Тец заснували першу адвентистську громаду в Бессарабії. На жаль, це не обійшлося без арешту. Майже на кожному місці, де створювалася нова громада служителі церкви були переслідувані зі сторони православ’я та державної влади.

З 7 по 17 жовтня 1894 р. на Кубані, в німецькій колонії, в Олександродарі пройшов третій з’їзд Російського місіонерського поля. На цьому з’їзді Генріх був посвячений в сан проповідника Л. Р. Конраді і Г. П. Гольсером. У 24 роки Генріх Лебсак стає першим проповідником, що був посвячений у цей сан в усій Російській імперії. А вже наступного року, на 4-му з’їзді Російського поля, що проходив 30 квітня 1895 в тому ж Олександродарі, Лебсаку доручається керувати місіонерською роботою в Прибалтиці, Польщі та на Волині.

У 1897 р він починає роботу серед менонітів (однієї з протестантських течій), які проживали в Оренбурзькій області. У 1899 році Лебсак проводить 7-й з’їзд Російського місіонерського поля, що проходив з 12 по 18 травня в Ризі. На ньому було зазначено, що тільки за останні 9 місяців було прийнято в члени церкви 50 нових людей. На 8-му ж з’їзді у 1900 році відзначалося, що за 12 місяців було зроблено «3 525 місіонерських відвідувань, розіслано 490 місіонерських листів, замовлено 233 журнали для місіонерських полів, придбано 100 нових передплатників на журнали, поширені 91 218 сторінок друкованих творів і 1 485 журналів на суму 980 рублів» [15].

У липні 1901 року був організований Німецько-Російський (Східно-Європейський) уніон, у результаті поділу Східно-Європейського місіонерського поля на Південно-Російську конференцію і Північно-Російське місіонерське поле. На Установчому з’їзді Південно-Російської конференції Г. І. Лебсак був обраний її головою, а Г. К. Лебсак — секретарем конференції. Центром Південно-Російської конференції стало місто Ростов-на-Дону, де і розмістився офіс. За станом здоров’я Генріх Іванович, не міг жити в Ростові, тому до 1909 року залишався в Олександродарі [13].

Особливе значення в історії адвентизму має 1907 р. Саме в цьому році він виходить на світову арену, і на сьомому з’їзді Німецько-Російського уніону, у Фріденсау, зі звітом та планами на майбутнє виступає саме Генріх Лебсак. У ці роки Поволжя торкнувся страшний голод, обумовлений неврожаєм. Люди їли часом 1 раз у 2-3 дні. Ця біда торкнулася і віруючих. З проханням про допомогу від голодомору Лебсак звертається у листі до Конраді, керівника адвентистів Європи: «Ти можеш бути впевнений, що мені важко сказати вам, чи не хочете ви бути милосердними і допомогти нам. Ми витратимо ваші кошти дуже економно, щоб допомогти тільки дійсно нужденним» (Лебсак. Указ. соч., с. 219). Л. Р. Конраді переслав цей лист у Америку, братові Гаффнеру, щоб той звернувся за допомогою до вихідців з Росії. Відповідь була відіслана без затримки. Понад 2 000 рублів було відправлено на допомогу російським адвентистам.

У серпні 1907 Г. І. Лебсак написав наступне: «Ми глибоко зворушені вашим рясним пожертвуванням і, відчуваючи вдячність по відношенню до Бога і до вас, посилаємо вам лист, підписаний теперішнім головою Східно-Російського місіонерського поля братом Г. К. Лебсаком і мною. Дорогі побратими, ви не маєте уявлення про минувше у нас лихо, рівним чином і про ту радості та вдячність, яку ми маємо з нагоди ваших пожертвувань. Нехай вас Господь рясно благословить» [34].

У 1909 році він узяв участь у 37-й сесії Генеральної конференції, де мав особисту зустріч з Еллен Уайт, яка сталася 5 травня. В ході зустрічі Уайт висловила свою особливу радість зустрічі з росіянами. Лебсак стає в ці роки одним із засновників проведення в Росії в кінці кожного року особливої молитовного тижня, а також відправки на навчання у Фріденсау молодих братів, які подавали великі надії.

Унаслідок Першої світової війни іноземні проповідники були змушені покинути Росію, в результаті чого керівництво церквою було покладено на Генріха Івановича. Спочатку, в 1916 році частково, як помічника і перекладача Отто Рейнке, який ніс відповідальність за роботу Церкви АСД в Росії як представник Генеральної конференції, а потім, зі смертю О. Е. Рейнке, і організацією Всесоюзної ради Церкви АСД в 1920 році, —в повній мірі, як керівника Всесоюзної Церкви АСД. Головою (президентом) ВСАСДа Г. І. Лебсак залишався до березня 1934, до дня його арешту і ув’язнення [8, с. 94].

1920 року Генріху було надано мандат тимчасового виконуючого обов’язки голови. У 1921 році Генріх Лебсак стає офіційним лідером Церкви АСД, якого визнало всесвітнє товариство, служителі, члени церкви та державна влада. З 16 по 23 серпня 1927 р. відбувся 5-й Всесоюзний з’їзд, на якому остаточно затвердили Г. І. Лебсака в якості головуючого Всесоюзного федеративного Союзу АСД.

Також у житті Генріха були і сумні сторінки. Однією з таких сторінок став 6-й з’їзд (12-19 травня 1928 р.), на якому було прийнято декларацію про військову повинність. Саме це рішення стало причиною розділення церкви в подальшому. 21 березня 1934 р. в Москві Г. І. Лебсак був заарештований. Суд призначив довічне ув’язнення. В 1938 р. від тяжких умов існування у в’язниці та хвороби Г. І. Лебсак пішов з життя, залишивши в тисячах сердець образ мужнього служителя Господа.

Лебсак як суспільно-релігійний діяч

Одним із найвеличніших в російській імперії було царювання Катерини Великої. Це був період розквіту економіки, культури, військової справи. Міць Росії була така велика, що навіть її вороги — прусський король Фрідріх II і Австро-Угорська імператриця Марія-Терезія говорили, що без згоди Катерини II в Європі не посміє вистрілити жодна гармата. В ті роки Росія була однією зі стабільних країн Європи, не знаючи ні революційних потрясінь Франції, ні політичної роздробленості Німеччини та Італії, ні феодальної відсталості фанатично католицької Іспанії. Тому не дивно, що в Росію в ті роки приїжджало багато емігрантів з різних країн Європи і, в першу чергу, з Німеччини, бажаючи знайти мир і спокій, яких вони не мали у себе на Батьківщині. Приїжджали десятки тисяч німців, створювалися цілі німецькомовні поселення. Шукаючи релігійної свободи, родина Лебсаків також переїжджає до Російської імперії [18, с. 21-25].

Переважна більшість місцевих регіональних організацій до 1906 року очолювалася німцями. Наприклад, першу Південноросійську конференцію адвентистів сьомого дня, до складу якої в 1901 році входили громади Півдня України, Кавказу і Приволзьких німецьких колоній, очолював Г. І. Лебсак, членами ради були Г. Тец, Я. Шейрер, М. Фішер і Г. Леман, касиром — А. Лангольф, секретарем — Г. К. Лебсак [22, с. 200]. Та, власне, до того часу існували переважно німецькі громади адвентистів. Так, С. Бондар писав, що в 1896 році «адвентизм був розповсюджений серед німців колоністів у Поволжі, на Дону, в Бессарабії, на Волині, у Криму» [25, с. 46]. Та й річні збори адвентистів спочатку проходили в німецьких колоніях. Наприклад, у Тарутіно, Фюрстенорті (1901 рік, Тверська область), Кублановсфельді (1898 рік). За свідченнями А. Григоренка, у 1904 році по всій країні нараховувалося лише 523 члени російських громад [24, с. 60].

Соціальна діяльність Г. І. Лебсака

У XX столітті адвентизм набуває значного поширення на теренах Російської імперії, в основному він поширювався серед селян [14]. Церква переслідувалася, і в цей тяжкий час пересічному адвентисту було тяжко знайти роботу яка прогодувала б його родину. В цей нелегкий час церква спрямувала свої сили на створення кооперативів та трудових комун, які допомогли би членам церкви прокормити свою родину без порушення суботнього дня та Божих заповідей.

Перша російська революція стала поворотним етапом Церкви АСД в Росії. В цей час набув чинності царський «Маніфест про зміцнення прав віротерпимості» від 17 квітня 1905 р. Він змінив характер відносин між державою та інакодумцями. В цей час вперше набула чинності релігійна свобода, свобода совісті, була відкрита можливість розвитку церкви в соціально-економічному спрямуванні. Почавши свій розвиток у цій сфері, церква набуває авторитету у столиці та у великих містах Росії. І вже в 1905-1906 рр. у Санкт-Петербурзі та Москві організовані громади адвентистів сьомого дня. До церкви починають приходити не тільки селяни і робітники, а й інженерно-технічні працівники та міська інтелігенція. Завдяки вливанню в церкву міської інтелігенції різко змінюється і фінансове становище церкви. Дякуючи цьому у церкви з’являється можливість вести соціально-економічну та благодійну діяльність.

В архівах Російської держави збереглися документи з Російської уніон-конференції адвентистів Сьомого Дня на ім’я директора Департаменту духовних справ, в яких містяться такі записи: «Російська уніон-конференція поставила собі завданням допомагати у своєму районі кожному нужденному в допомозі як тілесно, так і духовно. Для цієї мети засновуються школи, лікувальні заклади, притулки для перестарілих та сиріт. Піклування про бідних полягає, між іншим, в тому, що в першу суботу кожного місяця проводиться збір подаяння. У разі неврожаю або голоду, як на Волзі в поточному році, Російська уніон-конференція відправляє грошові суми на місця, що там потім розподіляються між тими, хто потребує» [5, с. 279].

Наступні роки Лебсак займається становленням церковної організації у нових умовах. При його сприянні була організована адвентистська благодійна організація, через яку з-за кордону для громадян Росії відправлялася продовольча гуманітарна допомога. Він же сприяв створенню адвентистських комун, організації Біблійних місіонерських курсів. Пастор церкви АСД Василь Джулай говорить: «У 1911 році в с. Білухівка, що біля Полтави, була створена комуна віруючих з числа адвентистів, яка мала дитячий садок, школу, пральню. Господарство в комуні велося за принципами першоапостольської церкви: корови, коні, вівці належали усім; одяг і дохід ділилися порівну. Комуна проіснувала до 1930 року» [5, с. 279].

Церква мала плани та бачення, як вона працюватиме в майбутньому в напрямку соціальної роботи. Планувалося відкривати нові школи, друкарні, санаторії, але війна внесла свої корективи у плани церкви [25, с. 46]. Війна принесла нові випробування. Рух адвентистів був представлений як рух німецького походження, церква зазнала репресій з боку уряду, також урядом було створено антиадвентистську компанію. На цей час припиняється соціально-економічна діяльність та ріст церкви. Після революції 1917 р. для Церкви адвентистів сьомого дня відкрилися нові свободи, які дали можливість церкві відновити соціальну діяльність вже у співпраці з радянською владою.

У 1919 р. Середньо-Російська конференція адвентистів створює дитячу трудову колонію «Пенати» при станції Половцевому Новохоперського повіту Воронезької губернії, на що отримує схвалення Ради захисту дітей Комісаріату народної освіти Москви 2 травня 1919 за №1045 [6]. У 1921 р. створена благодійна організація з надання гуманітарної допомоги голодуючим. Понад 600 тон пшениці та близько двох тисяч пакунків з різноманітними продуктами харчування було направлено із Швеції до Росії.

1924 рік. Владою приймається резолюція, яка говорить наступне (пункт 17): «Особливо уважне ставлення необхідно проявляти до сектантів, з яких багато піддавалися жорстоким переслідуванням з боку царизму, і в середовищі яких помічається багато активності. Вмілим підходом треба домогтися того, щоб направити в русло радянської роботи, наявні серед сектантів значні господарсько-культурні елементи. Зважаючи на численність сектантів, робота ця має велике значення» [6].

В цей час протестанти організували трудові комуни, які показали себе сформованими на належному рівні і потрібними для розвитку держави. Однією з таких трудових комун була комуна під назвою «Братерська праця». Вона розташовувалася недалеко від міста Краснограда на Україні. Ще в 1922 році була перша спроба організувати подібну комуну, і після спілкування з представниками влади був наданий дозвіл. Комуністичну адміністрацію не дуже хвилювали ідеї віруючих, оскільки у країні лютував голод, і вони дали «добро» на цю справу. Конрад Калиниченко, був одним із тих, хто першим взявся за керування комуною. Він отримав 250 га хорошої ріллі, що належала колись багатому поміщику. Близько 200 адвентистів об’єдналися в кооператив. Вони побудували житлові приміщення, школу, молитовний будинок, кухню, пральню, шевську і кравецьку майстерні. Переселившись у нове житло, вони зажили однією сім’єю. Комуна продемонструвала високі організаційні та виробничі якості. Вона не просила фінансової допомоги у держави, навпаки, жертвувала гроші на здійснення культурних проектів і турботу про бідних із сусідніх сіл.

Творчість Г. І. Лебсака

Крім того, що Генріх Іванович Лебсак був активним як суспільним, так і церковним діячем, він також був і творчою людиною. Генріх дуже любив музику та хоровий спів і вимагав, щоби всі вміли грати і співати. З-під його пера вийшло немало віршів та духовних гімнів, які збагатили церковну спадщину адвентистів сьомого дня і по сьогоднішній день активно використовуються.

Милуючись красою Араратських гір під час своєї поїздки по Вірменії, він написав вірш:

О. Арарат, природы чудо!
С дней Ноя ты нам всем знаком.
Отцы всех нас пришли оттуда
И населили мир кругом.
Вот возвращается опять
К тебе Господня благодать!
О, как красив ты мне казался,
Когда смотрел я на тебя,
Твой шпиль под облака взвивался,
Внизу — зеленые поля.
Твой белый верх, с твоих высот,
Творцу свой гимн хвалы поет!

За життя Г. І. Лебсака сталінський уряд активно тиснув протестантські церковні організації. І якщо сталінському терору було під силу змусити замовкнути Лебсака-людину, то змусити замовкнути Лебсака-поета було йому не під силу. Збірник «Псалмів Сіону», випущений під його самим безпосереднім керівництвом продовжував жити і говорити про Бога, стверджуючи віру тисяч людей. І до сих пір псалми, над якими особисто працював Лебсак, продовжують здійснювати цю роботу.

Вчитайтеся у 234-й псалом «Пускай шумят морские волны».

Пускай шумят морские волны,
В бессильной злобе суетясь:
Вперед смотрю, надежды полный,
Угроз житейских не страшась.
Сонм ангелов нас охраняет,
Господь наш путь благословляет.
В житейском море Слово Божье,
Как свет прибрежный для пловца;
Закон святой здесь в бездорожьи,
Водитель верный до конца.
Кто волю Божью соблюдает,
Того Господь благословляет. Г. И. Л.

Чи 273-й псалом «Господь за нас: мы устоим».

Господь за нас: мы устоим
В борьбе с врагом надменным.
Мы бодро шествуем за Ним,
Он благ к нам неизменно.
Спасенья весть Он шлет,
Нам силы подает;
И будят всех от сна тех вестников слова:
«Господь идет: восстаньте».
Пусть против нас весь мир стоит,
Мы в вере утвердимся.
Нас Божья истина хранит,
Ее мы не лишимся.
Пророчества слова,
Свидетельство Христа,
Как яркий свет благой
Во мрачной тьме земной
От лжи нас охраняет.
Господь нас шлет на труд святой
Нести всем весть спасенья;
Та весть зовет войти в покой,
Принять освобожденье.
О, раб страстей, греха,
Свергни ярмо с себя!
И в вере во Христа надежда наша вся,
Как в жизни, так и в смерти.
Горсть вестников идет вперед;
Они границ не знают.
От края в край их весть пройдет,
От сна всех пробуждает.
Вот скоро наш Господь со славою придет,
И Свой народ в покой Введет в Сион родной,
Там вечно с Ним пребудем. Г. И. Л.

Або, наприклад, вірш, який був написаний на честь 10-ліття жовтня.

«Народы России освобождены!» (К 10-летию Советской России). На мелодию П. С. №2.

Вот десять лет уже минули!
России люд свободным стал:
Народы рабства цепь свергнули,
И церкви гнет со всех упал;
Нас Провиденье посетило
И чрез Соввласть освободило.
Соввласть путь правый указала
Всем людям в эти десять лет.
И всем на деле доказала:
Над совестью уж гнета нет.
Свободы знамя водрузила
И то в законах закрепила.
Так колесо времен, иди же,
По всем странам держи свой путь,
Соделай дни свободы ближе,
Чтоб угнетенный мог вздохнуть.
От власти тьмы неси свободу
Ко всем странам, всему народу!
Да, многие преграды пали,
Свобода многим уж дана,
Победы песни зазвучали,
В народных массах — торжества.
Прими ж, Господь, хвалу и славу
Ты сокрушаешь зла державу!
Москва, 7/XI — 1927 г.»

І разом з цими величними словами крізь десятиліття продовжувало і продовжує звучати передсмертне звернення Лебсака до церкви: «Працюйте, брати, працюйте, бо справа Божа — як річка, яку ніхто не в силах зупинити...».

Конфлікт усього життя

В даному підрозділі ми розглянемо один із найскладніших періодів діяльності Г. І. Лебсака. В цей період йому доводилося під тяжким тиском радянського керівництва стримувати і врегульовувати відносини між державою та церквою.

Після недовгого часу відносно спокійного легального існування громад адвентистів, приблизно з 1910 року, для них, як і для решти протестантських конфесій, почався період утисків і заборон. Такі зміни зумовлювалися погіршенням відносин Росії з Німеччиною, а оскільки організації адвентистів уважалися німецькими, то переслідування влади спрямовувалися передусім проти німецького етнічного елементу в громадах.

Повідомлення про діяльність німців стають дедалі жорсткими і критичними. Наприклад, влада Одеси зазначала: «Більшість проповідників і керівників сект міста — або німці, або євреї.. які слугують за зброю в руках германського уряду у справі завоювання півдня Російської імперії шляхом проведення антиурядової пропаганди серед населення під маскою релігійної проповіді. Ці громади наносять колосальну шкоду Російській православній церкві, оскільки не визнають майже всіх православних обрядів і таїнств, руйнуючи таким чином і основи самої держави» [28].

Документи Херсонського жандармського управління характеризують становище «сектантства» на ввіреній йому території так: «До останнього часу внутрішнє життя німецьких колоній вийшло з-під контролю адміністрації і було зовсім недоступним. У зв’язку з цим, за сприяння пасторів та вчителів, почуття солідарності колоністів зі своєю колишньою батьківщиною, Німеччиною, не тільки збереглися, але й культивувалися» [31, с. 66-76].

Про «зв’язок» протестантів у Росії з німецьким чинником згадав у роки війни і начальник штабу Верховного головнокомандувача. Він стверджував, що російське сектантство має велику схильність до німецької культури і німецького народу, воно було вирощене німецькими проповідниками, німецькими семінаріями і німецькими грошима. Це не приховували і німці, про що детально викладалося в німецьких місіонерських журналах баптистів і адвентистів.

Зв’язок сектантів із німцями начебто особливо посилився після 1905 року, але цим зв’язкам до війни не надавали політичного значення, і сектантство розглядалося лише з релігійної точки зору. Під час війни воно проявило справжні симпатії до своїх покровителів і ворогів-німців [29, с. 108]. Зазначимо, що важко повірити в меценатські наміри керівників німецької держави щодо порівняно незначної кількості сектантства Росії, яке в разі війни не змогло б мати вирішального впливу на її результат.

Ще більш виразними були тональність і стиль висловлювань Департаменту поліції МВС, який на початку війни своїм структурам на місцях направив циркуляр такого змісту: «На лжевченні адвентистів, яке виникло в Західній Європі і розповсюдилося потім у Росії німецькими проповідниками, сильно позначається вплив Німеччини. Означена секта є начебто розплідником германізму в Росії» [30, с. 307].

Поразки Росії у війні змушували недієздатний царат шукати винуватців цього в середині країни. З-поміж численних «зрадників» чільне місце було відведено й німцям-адвентистам. По їхній місіонерській роботі удару завдала постанова (видана у 1914 році) про заборону говорити німецькою мовою. Хоча молитовні зібрання там і не згадувалися, з дня проголошення війни проповіді адвентистів повинні виголошуватися тільки російською мовою. Водночас для баптистів і лютеран зробили виняток: дозволили говорити німецькою з перекладом на російську [32].

Апогеєм дискримінаційної кампанії щодо німців взагалі і адвентистів стали зокрема закони від 2 лютого і 13 грудня 1915 року, які обмежували німецьку активність у Росії і наказували ліквідувати землеволодіння та оренду землі російськими підданими австрійського, угорського або німецького походження. Крім того, у жовтні 1916 року та в січні 1917 року було прийнято суворі закони щодо іноземної власності в імперії Романових. За новим законом, царські власті збиралися до 1917 року експропріювати всі земельні володіння німецьких колоністів. Самодержавство повністю переглянуло свою політику щодо них, які відтоді або мали підпорядкуватися загальному законодавству Росії, або мали бути вигнані з території держави [33, с. 124].

З 1916 року почалося виселення німців-адвентистів у східні регіони Росії або за її межі. Офіційним штампом звинувачення була «належність до німецьких організацій». Винятком могли бути лише ті, які визнавалися російськими за походженням, тобто ті, пращури яких уже в кількох поколіннях жили в Російській імперії й ідентифікували себе російськими німцями. Лише таких адвентистів у лютому 1917 року не вислали за межі їх помешкань, наприклад, у Старокостянтинівському повіті Волинської губернії. Хоча, мабуть, щодо них були застосовані інші засоби впливу.

Громади адвентистів закривалися, молитви, публічні зібрання й навіть духовні треби були заборонені. Ізоляція багатьох видатних адвентистських діячів, а також антинімецькі настрої селян вплинули на віруючих і примусили замкнутися в собі та відмовитися від розповсюдження свого віровчення. Тому легальна діяльність громад адвентистів на межі 1916-1917 років призупинилася.

Починаючи з середини 20-х років радянський уряд бере чітку лінію на знищення церков, причому робить це, в першу чергу, зсередини. Відношення церкви до військової повинності, — саме це питання не минало жодну з протестантських церков і привело до розколу не одну церкву. Радянська влада наполягала на обов’язковій, нарівні з усіма громадянами, військові повинності серед віруючих, які повинні були брати зброю в руки, зі всіма наслідками.

В одній із книг світського вченого А. Ю. Григоренко «Есхатологія, міллерізм, адвентизм: історія та сучасність». СПб., 2003, наведені архівні документи спецслужб, які в деталях показують, як відбувалася ця підступна робота, як сіялися розколи серед пасторів і віруючих. Цьому тиску влада піддавала всі протестантські церкви, в тому числі і адвентистські, які зважали на те, що Ленінська Конституція 1918 р., захищає їхні релігійні права, надає дозвіл на антирелігійну агітацію, а також допускає для віруючих альтернативну службу [3, с. 312].

Нових випробувань зазнала церква з приходом першої світової війни. Уряд і керівництво Православної церкви звинуватило адвентизм в німецькому походженні. На цій підставі була створена антиадвентистська кампанія, всіх адвентистів визначали шпигунами.

Свій звіт Є. Тучков укладає коротким переможним резюме: «І так євангелісти і баптисти військову службу в Радянській Росії визнали для всіх своїх членів обов’язковою, і тим самим зробили у себе розкол. Це явище, безсумнівно, послужить насамперед припиненню зростання сектантства і штовхне їх до морального розладу. Всі інші секти, як-то молокани, адвентисти, тощо, набагато менше цікавили нас, ніж дві перші, бо вони нечисленні і не мають такої дисципліни як перші, але черга, безсумнівно, дійде і до них, так як роботою по сектантству ми впритул зайнялися тільки з половини 1923 року. 27 лютого 1924 р. Нач. 6 отд. СО ОГПУ, Тучков». 363.

Як свідчить історія Церкви АСД в СРСР, чекісти просто так не лякали, і після своїх «розправ» з баптистами і євангельськими християнами вони взялися за адвентистів сьомого дня. Хоча конкретна інформація про «роботу» Є. Тучкова з адвентистськими лідерами відсутня, думається, однак, зовсім не випадковим було те, що до порядку денного ювілейного, присвяченого 40 і 50-річного ювілею адвентистів сьомого дня в Росії і Європі, п’ятого Всесоюзного з’їзду адвентистів сьомого дня, що проходив у серпні 1924 року в Москві, було включене питання (в якості одного з центральних) про ставлення Церкви до Радянської влади і військової служби.

Колишньому по паспорту німцю добре було відомо, з якою підозрою до таких людей завжди ставилася влада (як царська, так і комуністична) та російські обивателі. Цілком можливо, що поряд з усім іншим і ця обставина змушувала Г. І. Лебсака до того, щоб час від часу робити політичні заяви про свою лояльність до російської влади, будь то влада царська або комуністична, високо оцінювати те, що вона дає Росії та її народу. І цілком можливо, особливо на початку 20-х років XX ст., що це і не було фальшю.

Г. І. Лебсак, як згадують його найближчі друзі і сподвижники, завжди відрізнявся дивовижною довірливістю і навіть наївністю, перебуваючи у стані неможливості запідозрити інших у підступності і зловмисному обмані. Тому цілком можливо, що, слухаючи і читаючи декрети і постійну пропагандистську демагогію більшовицьких лідерів про рівність і демократію, він вірив, що релігійна обстановка у країні з часом покращиться.

Протягом наступних днів обговорювалися різні питання внутрішнього життя Церкви, в першу чергу організаційного характеру. Одне з центральних питань з’їзду було підняте четвертого дня — питання «про ставлення до Радянської влади і служби в Армії». З’їзд прийняв рішення послати на ім’я ЦВК СРСР «Декларацію», детальну вироблення якої доручив спеціальній «комісії для резолюцій».

Шостого дня роботи була одноголосно прийнята резолюція, яка висловлювала в короткому викладі сутність «Декларації», підготовленої комісією З’їзду на адресу ЦВК СРСР: «Користуючись свободою совісті і релігійних переконань, дарованими Радянською владою, ми зі свого боку вважаємо себе зобов’язаними нести всі державні повинності, тому, визнаючи Радянську владу законною, Богом встановленою, віддаємо їй честь, податі і податки, відповідно до вказівок Писання. Визнаємо військову повинність і кожен член Церкви АСД відбуває у злагоді з переконаннями своєї совісті. Прийняті на себе обов’язки по службі члени Церкви АСД повинні виконувати чесно і сумлінно».

Але така позиція не влаштовувала радянську владу, тому до порядку денного наступного, VI З’їзду, у 1928 році під натиском урядових органів знову було включене «Питання про несення військової повинності членами АСД». Про трагічні обставини, в яких проходив з’їзд і в яких вирішувалося питання про військову повинність, розповідають ті, хто був учасником і очевидцем подій, і хто дожив до наших днів. Таким свідком, зокрема, був А. М. Демидов, головний редактор адвентистського журналу «Голос істини». Він і розповів про те, як, по суті, делегатам «викручували руки», примушуючи їх голосувати за милу Радянським органам резолюцію з питання про військову повинність.

Сам Демидов не був делегатом З’їзду, у зв’язку з чим в засіданнях і голосуванні безпосередньої участі не приймав. Про те ж, що на них відбувалося, яка боротьба там розгорталася, він дізнавався від друзів, що заходили до нього під час перерв між засіданнями. Майже всі вони, за спогадами Демидова, з «величезним душевним болем» говорили йому, що запропонований для голосування текст резолюції про ставлення Церкви до військового обов’язку йде врозріз з їхніми поглядами, і в разі прийняття на з’їзді резолюція не тільки буде суперечити всесвітнього курсу Церкви адвентистів сьомого дня, а й викличе велике хвилювання всередині самої Церкви в Росії, породивши смуту і занепокоєння в душах її рядових членів.

«До мене в робочу кімнату, — згадує А. М. Демидов пізніше, — зайшов Григорій Андрійович, пригнічений внутрішнім хвилюванням і болем. Крізь сльози він говорив, що така декларація не повинна бути прийнята. Він плакав тому, що цей документ суперечив принципам його совісті, і тому йому було нестерпно важко. Дехто намагався втішити Григор’єва та інших скорботних разом з ним делегатів, але це було неможливо зробити».

Незважаючи ні на що текст резолюції з питання про несення військової повинності членами організації адвентистів сьомого дня було прийнято З’їздом одноголосно. Ось цей текст: «Ґрунтуючись на вченні Святого Письма Старого і Нового заповітів (1Цар.8:10-12;10:25;Лук.20:25;Рим.13:1-8;Тит.3:1), згідно з яким уряд є Божим встановленням для покарання злих, на благо добрим, а також беручи до уваги Декларацію V-го Всесоюзного з’їзду адвентистів сьомого дня про наше ставлення до Радянської влади, VI-й Всесоюзний З’їзд роз’яснює і постановляє, що АСД зобов’язані віддати "Кесареве кесарю , а Богові Боже", несучи державну і військову службу у всіх її видах на загальних для всіх громадян законних підставах. Всякого, хто буде вчити інакше і спонукати до ухилення від несення державних повинностей, З’їзд розглядає як лжевчителя, що йде проти вчення Святого Письма та відокремлюється від єдності церкви Божої і ставить себе поза організацію АСД».

Про те, що з’їзду доведеться приймати важкі і спірні рішення, більшості адвентистських громад було відомо задовго до скликання цього злощасного для історії російського адвентизму з’їзду. У зв’язку з цим перед керівництвом стояло важке завдання: всіма заходами забезпечити такий склад з’їзду, який би погодився прийняти таку заяву. Один із противників декларації, колишній голова новгородських адвентистів Нетович, так описує в листі до іншого адвентиста Тарасівського підготовку з’їзду: «Мені заздалегідь було відомо, що я зарахований кандидатом на з’їзд, так як делегатів обирали не загальним голосуванням в церквах на місцях, а в центрах, уніях і союзах, що було незаконно. Обирали догідливих і уникали небезпечних...» («Лист до брата», с. 12).

Однак більшість членів Церкви АСД у СРСР тих років підтримало рішення VI з’їзду, в тому числі і рішення про військову службу. Аналогічні декларації, постанови і рішення були потім прийняті і на інших адвентистских з’їздах і нарадах. Так, 3-й Всеукраїнський з’їзд адвентистів сьомого дня прийняв постанову, в якій заявлялося, що «на підставі Святого Письма і декларації 5-го Всесоюзного з’їзду» адвентисти сьомого дня можуть нести військову повинність на загальних з усіма іншими громадянами СРСР підставах. Такого ж роду постанови були прийняті на 3-му з’їзді південно-східного обласного союзу адвентистів сьомого дня, що відбувся в Ростові-на-Дону, на 4-му з’їзді східного обласного союзу адвентистів сьомого дня в Самарі, а також на інших нарадах і конференціях адвентистів сьомого дня.

Історія показала, що плани і надії адвентистських лідерів були ілюзорними. Подальший розвиток подій показав, що прийнята «Декларація» не врятувала церкву і підтвердила одну стару істину: відступ від своїх принципів, моральні та інші компроміси нічим не можуть бути виправдані і не допоможуть запобігти біді. Уже той самий рік прийняття «Декларації» був ознаменований жорстокими переслідуваннями церкви.

Уночі 21 березня 1934 року в своїй московській квартирі був арештований Г. І. Лебсак. Присутній при арешті Г. А. Григор’єв згадував що коли Г. І. Лебсака виводили з кімнати, він обернувся і сказав: «Брати, працюйте і не утомлюйтеся! Божа робота — як річка, яку ніхто зупинити не зможе». Його вдарили по обличчю, але кровоточивими губами він додав: «Працюйте, працюйте і ніколи не утомлюйтеся!»

Як відповідь на прийняту декларацію, у 1936 р. з’явився новий центр реформістів у СРСР — «Всеросійський уніон адвентистів-реформістів» на чолі з В. А. Шовковим, П. І. Манжурою, Г. А. Освальдом. Вони встали на відкрито антидержавні, антирадянські позиції, до своїх одновірців пред’являючи набагато суворіші вимоги, ніж це передбачено адвентистською догматикою, забороняючи їм користуватися світськими культурно-просвітницькими та освітніми установами, вимагаючи від них відмовитися від ліків, щеплень, ін’єкцій, тощо. У 60-ті роки реформісти в СРСР знову перейменували себе у «Всесоюзну церкву вірних і вільних адвентистів сьомого дня» і організували нелегальну Всесоюзну раду цієї організації.

ВИСНОВКИ

Життєвий шлях Генріха Івановича Лебсака виявився не легким. Його батьки були німці за походженням, які іммігрували до Росії в пошуках свободи віросповідання. Ще з юнацьких років він відрізнявся посвяченням, відповідальністю та цікавістю до Слова Божого. Дослідивши Біблію, Генріх зрозумів, що лютеранство не є тією релігією, яка відповідала б Слову Божому, і прийняв хрещення в Церкві адвентистів сьомого дня.

Активно долучившись до служіння, він досить швидко став лідером церкви. Але цей час був також повний труднощів і переживань. Відкриття кожної нової церкви вартувало йому ув’язнення, але, не зважаючи на це, він ще з більшою рішучістю працював для Господа.

Оскільки Генріх Іванович був творчою людиною то в моменти душевного болю він завжди писав вірші та псалми. Генріх дуже любив музику та хоровий спів, і вимагав, щоб всі вміли грати і співати. З-під його пера вийшло немало віршів та духовних гімнів, які збагатили церковну спадщину адвентистів сьомого дня і по сьогоднішній день активно використовуються.
Особливо важким був час кінця XIX ст. і початку XX ст. Нових випробувань зазнала церква з приходом Першої світової війни. Уряд і керівництво Православної церкви звинуватили адвентизм у німецькому походженні. На цій підставі була створена антиадвентистська кампанія, всіх адвентистів вважали шпигунами. І саме в цих умовах довелося працювати Генріху Лебсаку.

Радянська влада обіцяла свободи в обмін на прийняття «Декларації про військову повинність». Історія показала, що плани і надії адвентистських лідерів були ілюзорними. Подальший розвиток подій показав, що прийнята «Декларація» не врятувала церкву і підтвердила одну стару істину: відступ від своїх принципів, моральні та інші компроміси нічим не можуть бути виправдані і не допоможуть запобігти біди. Вже той самий рік прийняття «Декларації» був ознаменований жорстокими переслідуваннями Церкви.

Список використаної літератури

1. Всеподданнейший отчет обер-прокурора К. Победоносцева по православному исповеданию за 1885 год 1887.
2. Всеподданнейший отчет обер-прокурора К. Победоносцева по православному исповеданию за 1887 год 1889.
3. Григоренко А. Ю. Есхатологія, міллерізм, адвентизм: історія та сучасність. 2003.
4. Демидов А. М. Життя і діяльність брата Г. І. Лебсака.
5. Докаш В. И. История Церкви адвентистов седьмого дня в Украине. 2006.
6. Дымань А. А. Церковь христиан адвентистов седьмого дня и реформационные движения. — Заокский: Источник жизни, 1998.
7. Жук С. Наслідувачі німців виникнення євангелічного руху серед українських селян і російська національна ідентичність. — Львів: Ковчег, 2007.
8. Жукалюк Н. А. Вспоминайте наставников ваших. — Киев: Джерело Життя, 1999.
9. Зайцев Е. В. Адвентисты седьмого дня в России. Церковь традиционная или нетрадиционная. — Москва. 2006.
10. Зайцев Е. В. Путь длиной в 120 лет: к истории Адвентизма в России. — Заокский: Источник жизни, 2006.
11. Из истории Церкви Христиан Адвентистов Седьмого Дня. Vol №2. Заокский. 2001.
12. Козік П. З. Хто такі адвентисти. Знання, 1961.
13. Лебсак Г. И. Великое Адвентистское движение и Адвентисты Седьмого Дня в России. — Киев: Патмос, 1918.
14. Лебсак Г. И. Великое Адвентистское Движение и Адвентисты Седьмого Дня в России. — Ростов-на-Дону: Издание Церкви АСД, 2006.
15. Лебсак. Указ. соч.
16. Лентин В. Н. Адвентисты седьмого дня. Знание, 1966.
17. Нежный А. И. Комиссар дьявола. Протестант, 1993.
18. Опарин А. А. Победившие время. Факт, 2009.
19. Опарин А. А. Псалмы, написанные кровью. 2007.
20. Опря І. А., "З історії адвентизму на Правобережній Україні. Людина і світ," No. №10, 2000.
21. "Прошедшие сквозь тысячелетие.," Ветеран, No. №1, 2005.
22. Путинцев Ф. М. Кабальное братство сектантов. — Москва. 1931.
23. Путинцев Ф. М. Политическая роль сектантства. Безбожник, 1928.
24. Путинцев Ф. М. Сектантская молодёжь и задачи её перевоспитания. 1937.
25. Путинцев Ф. М. Сектанты и перевыборы советов. Безбожник, 1931.
26. Рильський М. У пошуках скарбів. — Київ. 1965.
27. Сітарчук р., Адвентисти сьомого дня в українських землях у складі Російської імперії. — Полтава: Скайтек, 2008.
28. Сітарчук р., "Перша громада адвентистів у Полтаві," No. №1.
29. Терлецкий В. Н. Адвентизм. — Полтава. 1912.
30. Терлецкий В. Н. Хилиастические течения в сектантстве. — Полтава. 1912.
31. Топпоне В. В. Из истории Церкви Адвентистов Седьмого Дня в России. — Калининград. 1992.
32. Франчук В. И. Просила Россия дождя у Господа. — Одесса. 2003.
33. Хэйиц Д. Людвиг Рихард Конради. — Николаев. 2006.
34. Юнак Д. О. История Церкви христиан АСД в России. — Заокский: Источник Жизни, 2002.

Павло Дробаха
Фото

Читайте також:

Історія Церкви адвентистів сьомого дня на Закарпатті

Адвентистская церковь возникла в XIX столетии в результате религиозного энтузиазма

Поделиться:
просмотров: 647
 

Нове на сайті

  15.01.2017 Анонси подій
   
  15.01.2017 Третій конгрес адвентистів-підприємців (Вінниця, 16-20 листопада) (ВІДЕО)
  14.01.2017 "День за днем", №517
    Каталог файлів
  14.01.2017 Оксана Козунь про кохання і нові кліпи (ВІДЕО)
  14.01.2017 Гурт ManSound про свою творчість і справжню дружбу (ВІДЕО)
  14.01.2017 Что Эллен Уайт пишет о питании во время беременности
  14.01.2017 Пастор-марафонец Денис Медведев: «Для здоровья лучше просто бежать, чем бежать с целью кого-то обогнать»
  12.01.2017 Цукровий діабет: причини, симптоми та лікування (ВІДЕО)
  12.01.2017 Ірина Федишин про свою сім’ю і духовність (ВІДЕО)
  12.01.2017 Програма туру по місцях Реформації
    Каталог файлів
 

Події Церкви в Україні

  17.01.2017  На Тернопільщині адвентисти відвідали виправну колонію, де пропагували заняття спортом і здоровий спосіб життя
  17.01.2017  Адвентисты подарили праздник маленьким жителям Славянска
  17.01.2017  Дети в черниговском арт-кафе МАК показали свое творчество и ответили на вопросы о Рождестве
  17.01.2017  Участники каникулярной школы в Ромнах узнали, кто из рожденных на земле является «Самым-самым»
  17.01.2017  В рамках проекта R-500 более 100 детей из социально незащищённых семей посетили рождественский праздник в Никополе
  17.01.2017  На рождественских мероприятиях в Харькове христиане показали спектакль о Христе, послужили детям-инвалидам и детям из социально незащищенных семей (хроника)
  17.01.2017  На Луганщине адвентисты из пансионата «Айдар» познакомили сельских и городских жителей с библейской историей спасения
  16.01.2017  Англійський педагог розповів, як правильно викладати