Церковь Адвентистов Седьмого Дня в Украине Церковь Адвентистов Седьмого Дня в Украине
 
Головна Основи віри Служіння Структура Церкви Історія АСД
 
 

18.01.2017  Аналітика

 

Релігійні погляди українських письменників XVIII-XIX ст.

Кожен українець так чи інакше знайомий з відомими особистостями, які зробили великий внесок у розвиток історії, письма і поезії України. До них відносяться Тарас Шевченко, Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Михайло Грушевський і багато інших. А що трапиться з вашим світоглядом, якщо сьогодні вам сказати, що ці ж самі люди зробили стільки ж (а можливо, і набагато більше) для того, щоб та волелюбна країна, патріотами якої вони були, ніколи не була б у рабстві гріха, у рабстві аморальності та байдужості. Особистості, які зазначені вище, формували свій світогляд на основі непорушних принципів, які черпали зі Святого Божого Слова. Тому, яким був їх світогляд і якою була їх життєво-релігійна позиція, і присвячена ця робота.

Коротка характеристика життя письменників

Григорій Сковорода

Григорій Сковорода народився 1 вересня 1722 р. у селі Чорнухи, що тоді належало до Лубенського полку. Його батько, Сава Сковорода, був реєстровим козаком і мав чималий маєток. Мати теж походила з козацького роду. Сусіди відзначали цю сім’ю чесністю, правдивістю, гостинністю, миролюбністю та побожністю. У школі Григорій відрізнявся нахилом до Богопошани, здібністю до музики, охочістю до наук і твердістю духу. Залюбки відвідував церкву та співав у церковному хорі. З дитячих років Григорій розумів, що він вибраний Богом на служіння, тому і сприймав це як Божу мету, до якої і йшов свідомо [1, 144].

Після закінчення у 1737 році місцевої школи, юнак відправився до Києва, де став учнем початкових класів Києво-Могилянської академії. Вчився він так добре і старанно, що перегнав усіх своїх товаришів. Але вже через чотири роки для Григорія сталася несподіванка. При царському дворі почалася мода на українців, їхні пісні, музику, танці й одяг. У 1741 році, коли до Києва приїхала Єлизавета, з числа студентів було обрано декілька співаків, серед них був і Григорій Сковорода, якому тоді йшов двадцятий. Зберігши свою чистоту і міру до життя, не піддаючись на спокуси світу, він увесь час мріяв лише про те, щоб повернутися на Батьківщину. У 1744 році його мрія виконалася: на власне прохання він був відпущений до Академії.

Сковорода здобув цінні знання з єврейської, грецької та латинської мов, математики, природознавства, філософії, метафізики, теології та красномовства. Закінчивши курс, студенти Академії ставали професорами колегій у Харкові, Полтаві, Чернігові, Переяславі та Києві. Здібніших із них залишали при Академії для підготовки до викладання. Якщо вони бажали прийняти рукопокладення і стати священиками, їм давалися найкращі парафії, а в майбутньому ті, які приймали постриг у ченці, мали доступ до єпископських престолів. У 1750 році духовна влада запропонувала Сковороді стати священиком. Тоді 28-річний кандидат ужив хитрощів, удавав безглуздого, змінив голос, почав заїкатися. Через це його випустили з Академії без освячення.
Григорій вирушає разом з Гаврилом Вишнівським в урядову подорож до Угорщини, де звершував духовну працю при закордонній православній церкві. Але виконував він свої духовні функції не довго, бо з дозволу Вишнівського іде пішки до Будапешту, Відня, звідти переходить до Італії, потім до Польщі та Німеччини.

Як відзначають історики, довго затримався він у Німеччині, де здобував знання не тільки для розуму, а й для душі. Там же він познайомився з пієтистами — це булі побожні християни, що наприкінці XVII ст. повстали проти формалізму та обрядовості, які панували в церкві. До міста Гале та до його університету, де бився пульс євангельського руху, Господь привів Сковороду, наприкінці 1750 року, або на початку 1751 [1, 146].

Ми не можемо з великою упевненістю сказати, наскільки близько він підійшов до протестантських тез, та й пієтисти, маючи вільність духу та толерантність до інших християнських церков, не могли жадати від нього відвертого переходу в лютеранство. До того ж душа його — християнська й козацька — цуралась якої-небудь обрядовості, відособленості чи конфесійної замкнутості. Проте з Німеччини він повернувся не тим православним, яким був, і яким хотіли його бачити земляки.

Повернувшись в Україну, він зайняв місце професора поезії в колегії Переяслава. Через суперечки з головним єпископом у розбіжностях поглядів викладання Сковороду вигнали з колегії. Після цього Сковорода був приватним вчителем у сім’ї Степана Томари. Там він також не засидівся, тому що не вмів коритися та гнути спину перед багатіями.

Потім Григорій направився у Москву, де був професором у Лаврі, але любов до рідного краю швидко повернула його назад. У селі Ковраї він остаточно стає на дорогу Господню. У збірнику «Сад Божественних пісень» він закликає свою душу покинути «земну журбу та діл всіх марноту, змити в водах силоамських бруд з очей» і полинути вгору.

Від цього часу Сковорода вже не перестає пориватися до неба, до Бога. Перебравшись до Харкова, він викладав студентам колегії поезію і проводив із ними поза лекціями філософсько-релігійні бесіди.

Одні приймали його духовні думки та виклади, а інші ж, особливо духовенство, підозріло дивилися на цю його діяльність. Щоб відлучити Сковороду від неї, вони пропонували йому прийняти чернецтво, «обіцяючи довести його до найвищого духовного становища». Сковорода від усього відмовився, висловившись так: «Чи ви хочете, щоб я побільшив кількість фарисеїв?» Коли духовенство особливо настирливо докучало йому порадами йти до монастиря, переконуючи його, що він стане одним із «стовпів» у православній церкві, Сковорода з гіркотою відмовив: «Ах, преподобні! Не хочу собою побільшувати стовпотворіння вавилонського. Досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому. Я ж бачу святість не в ризах, а в волі Божій» [3, 124].

Сковорода, почав об’являтися оточенню як людина тиха, повчаюча і любляча. Одягався просто і чисто. Не палив, не пив, не споживав м’яса і навіть риби. Його мова була переповнена цитатами, образами та прикладами із Святого Письма. У Харкові виразно сформувався духовний образ цієї великої людини.

Тарас Шевченко

Шевченко народився у 1814 р. у селі Моринцях на Правобережжі й виростав сиротою-кріпаком. Коли пан узяв його з собою до Петербурга, малярські обдарування юнака привернули увагу кількох провідних митців, які у 1838 р. допомогли викупити його з кріпацтва.

Тоді Шевченко вступив до Імператорської академії мистецтв, де здобув першо¬класну освіту. Водночас його інтелектуальні обрії значно розширилися завдяки інтенсивним контактам із багатьма українськими та російськими художниками й письменниками столиці. Незабаром ним оволоділа потреба висловити свої переживання в поезії. У 1840 р. вийшла друком його перша збірка українських поезій під назвою «Кобзар». Ці ліричні, щирі та сповнені музики вірші, переважно присвячені історії України, одразу ж привітали як українські, так і російські критики, назвавши їх геніальними творами [1, 165].

На п'ятому році свого навчання в академії мистецтв у Петербурзі, 1843 року Шевченко, після дев'ятнадцятирічної відсутності, повернувся в Україну. Він побував на Чернігівщині, Полтавщині та Київщині. Відвідав рідне село та різні історичні місця. Гостював у визначних меценатів, магнатів Тарновського в Качанівці, Вільхівської в Мосівці та у князя Рєпніна в Яготині.

Дочка останнього, Варвара, стала «ангелом-охоронцем» Шевченка, справляючи своєю кришталево-чистою душею та щирою вірою в Бога й Святе Писання добродійний вплив на поета. З нею разом він читав Біблію та провадив духовні бесіди. Там зародилися в нього настрої, що привели до глибокої пошани до Слова Божого та створення чудових перекладів псалмів Давида і творів на євангельські теми. Ці настрої зміцнилися від знайомства з П. Кулішем, який вже тоді був захоплений Біблією та оточений молоддю, глибоко перейнятою євангельським духом [1, 136].

Після закінчення академії навесні 1845 р.Т. Шевченко переїхав до Києва, де друзі влаштували його спочатку до урядової «Комісії дослідів над стародавніми актами» як художника, а пізніше — в університет, відкритий ще 15 липня 1834 р. Там він познайомився з гуртком освіченої патріотичної молоді, що складався з Костомарова, Куліша, Максимовича, Пильчикова, Білозерського, Гулака, Марковича, Посяди-Посяденка, Савича, Андрузького, Тулуба, Навроцького та інших.

Спочатку члени гуртка збиралися для обміну думок, що тоді хвилювали сучасників. На початку 1846 р. гурток був оформлений у товариство, яке набуло виразних рис організації та назву «Кирило-Мефодіївське братство». Товариство налічувало близько ста членів. «Ідеологічно це Братство очолював Шевченко; він був його душею, серцем, надихав думками, пориваннями і твердою незламною волею. Мозком, що розробляв ідеї Шевченка, деталізував, укладав у план, у статут, надавав їм конкретного змісту, був Микола Костомаров» [3, 139]. Членами були професори університету, викладачі середніх шкіл та студенти університету й Духовної академії.

Тарас Шевченко знаний і шанований не тільки в Україні, але й в усьому світі. Із простого кріпака з села Моринців Звенигородського повіту на Київщині, він з ласки Божої став постаттю для всіх українців настільки великою, що прирівнюється до пророків інших народів. Як і всі великі люди, він був провідною фігурою в усіх руках і течіях українського життя.

Історик М. Грушевський говорив про Шевченка як одного з найвидатніших прихильників євангельського руху. Для нас він завжди залишиться натхненником перекладу Біблії. Ця його роль є для нас найдорожчою та найважливішою. Вона поєднана не тільки з усією його діяльністю, але й з активною участю в Кирило-Мефодіївському братстві.

Пантелеймон Куліш

Народився Пантелеймон Куліш у містечку Воронежі Глухівського повіту на Чернігівщині в родині заможного хлібороба із старого козацького роду. Мати прищепила йому любов до рідної мови, пісень і народу.

Учився він у гімназії в Новгород-Сіверському. Спочатку навчання давалося йому дуже тяжко, тому що він зовсім не знав російської мови. Потім він опанував її, а також вивчив німецьку мову. Захоплювався він творами великого російського поета Пушкіна, що надихало його і самого писати поезії. Гімназії він не закінчив, адже у батька забракло коштів.

Куліша поривало до науки, тому він поїхав до Києва, де вступив до університету, витримавши іспит. Він був захоплений лекціями професора Максимовича і під його впливом почав писати для журналів. Він вивчив англійську, французьку, німецьку, італійську, іспанську, майже всі слов’янські, латинську та єврейську мови. Знання мов стало йому у пригоді під час перекладу Біблії, а також творів європейських класиків на українську мову.

Університету він не закінчив, тому що не мав шляхетного походження. Він став вчителем спочатку у Луцьку, а потом у Києві. Тоді ж зацікавився Біблією, що надихнула його до писання віршів на біблійні та євангельські теми. У Києві він зійшовся з М. Костомаровим, Т. Шевченком та іншими молодими ідеалістами, й разом з ними взяв участь у створенні Кирило-Мефодіївського братства 1843-44 рр [1, 169].

Куліша оточувала студентська молодь, яка завдяки йому захопилася Святим Письмом, і не тільки в теорії, але й у «практичному житті застосовувала». Ось як писав про неї Куліш у своїх спогадах: «Треба знати, що київська молодь, про яку мова, була глибоко просвічена Святим Письмом; що це була молодь високої чистоти духовної, і що апостольство любові до ближнього доходило в ній до ентузіазму» [1, 169].

Ця група складалася не тільки з юнаків, освічених та інтелігентних, але й глибоко пройнятих Словом Божим і готових із Біблією іти туди, куди їх направлять провідники. Потрібно було тільки вказати напрямок, адже ціль була для всіх очевидною: це Сам Христос. «Учителем київської купки послідовників Проповідником слів життя вічного був Сам Він, усі бо вони були рівні між собою, і тільки Той бував між ними Першим, Хто бував усім їм слугою», — виразно каже Куліш.

Тож бачимо, що погляди Куліша від юначих років ґрунтувалися на християнських засадах, виходячи із євангельських настанов. Київські «братчики», за спогадами П. Куліша, орієнтувалися на мирні засоби реалізації своєї далекосяжної програми — ставили собі за мету «проповідувати серед просвіщенних панів українських визволення народу з кріпацтва дорогою просвіти, разом і християнської і наукової», «натхнути духом своєї любові і благовоління кращих людей у панських сім’ях, злучених з ними високими інтересами науки й поезії, а вкупі з сими людьми осіяти новим світом і тих, що справді сиділи «во пітьмі і сіні смертній» [2, 105].

Тут П. Куліш, ясна річ, веде мову насамперед про власні погляди 40-х років, екстраполюючи їх на всіх тодішніх київських товаришів — кирило-мефодіївців. Безперечно, всі вони орієнтувалися на християнські цінності, але не всі були в цьому однаково послідовними. Радикальніші з них (Т. Шевченко, А. Гулак) не виключали й збройного повстання. П. Куліш же, не заперечуючи беззастережно застосування сили заради справедливості, був найпослідовнішим поміж них прибічником християнських засад у суспільній діяльності.

Михайло Грушевський

Михайло Сергійович Грушевський (17(29).09.1866-24.11.1934) народився у м. Холмі (тепер м. Хелм), Польща. Релігійний історик, літературознавець, письменник, публіцист, громадський і державний діяч. Михайло народився в сім’ї випускника Київської духовної академії, педагога, організатора народної освіти, автора «Первой учебной книги церковно-славянского язика» Сергія Федоровича Грушевського. Він закінчив Тифліську гімназію (1880–1886 рр.), історико-філологічний факультет Університету святого Володимира (1886–1890 рр.). У 1891–1894 рр. — професорський стипендіат на здобуття звання магістра історії при університеті [14].

У 1894 р. Грушевський переїхав до Львова і обійняв посаду професора Львівського університету. В університеті він очолив кафедру Всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи — першу на українських землях кафедру історії України, і займав цю посаду аж до вибуху Першої світової війни (1914 р.).

З 1893 р. він був членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, а в 1897–1913 рр. був головою Товариства. Під керівництвом Грушевського Товариство розвивалось як наукова установа на взірець західноєвропейських академій; воно мало стати ядром майбутньої української академії наук. Історичний семінар університетської кафедри та Наукове товариство ім. Шевченка стали організаційними осередками наукової школи Грушевського [14].

Про цю відому постать можна говорити дуже довго, але відмітимо лише те, що ця людина пройшла дуже важкий час, не раз була засуджена і навіть репресована, але була дуже патріотична і самовіддана. Грушевський дуже цікавився історією, і для нас важливим є те, що в той самий час він був і релігійним істориком, і висвітлював розвиток християнської віри на теренах української землі. Ця його діяльність частково відображена у відомих 10-ти томах з історії, а також у книзі «З історії релігійної думки на Україні».

Таким чином ознайомившись з життям та діяльністю кожного з чотирьох діячів, побачивши їх непросте життя та глибоке переконання в тому, що цей світ не випадковість, що Христос, з Яким вони були знайомі через Священне Письмо, змінив їх і може змінити кожну людину.

Релігійний світогляд письменників

Місце Біблії в житті письменників

Ми можемо впевнено сказати, що кожен з цих письменників ставився до Біблії по-особливому. Одні називали її Словом Божим, інші — Святим Письмом, а отже воно було для них Святинею.

У випадку Сковороди знайомство з пієтистами не минуло дарма, тому що звичку щодня читати Біблію та молитися по кілька разів удень і вночі Сковорода запозичив саме від них. Про це пише історик Йосиф Іваськів, а також про те, що під впливом Біблії, з якою він ніколи не розлучався, Сковорода остаточно стає на дорогу Господню.

Сама мова Григорія була сповнена біблійної лексики, про що свідчать його відповіді духовенству. Люди, в оточенні яких він мешкав, відзначали: «Він є людиною тихою, повчаючою й люблячою. Його мова була переповнена цитатами, образами й прикладами зі Святого Письма [1, 162].У домівках харківської знаті та учених він відверто проповідував відродження — нове життя людини, що йде за покликом Бога та Його Слова.

Також про ставлення Сковороди до Біблії можемо прочитати в його листах, в яких він знайомить читачів зі стародавніми філософами та отцями церкви, при цьому підкреслюючи: «Голова ж їм усім — Біблія». Сковорода радив читати її завжди.

Але найгучнішими словами про ставлення письменника до Біблії будуть його власні слова, в яких він каже: «Біблію я почав читати біля тридцяти років від мого народження, але ця найпрекрасніша для мене книга над усіма моїми найулюбленішими верх взяла, задовольнивши мою довгочасну спрагу й голод водою й хлібом, солодшої понад мед Божої правди й істини…»

Подібними словами-образами Сковорода захоплено оспівує Біблію, що стала для нього джерелом життя, «вічно зеленіючим плодоносним деревом», «полем слідів Божих», тощо. З єврейською Біблією, як і з грецьким Новим Заповітом, він не розлучався до смерті, а коли вмирав, поклав їх разом зі своїми творами собі під голову [1, 152].

Що ж стосується такої особистості, як Тарас Шевченко, то краще буде почати зі слів відомого історика Михайла Грушевського. Він говорить про Шевченка, як про одного з найвидатніших прихильників євангельського руху. Грушевський зазначає, що біблійні впливи в поезії Шевченка «залягають занадто глибоко, аби їх можна було звести до впливів київських товаришів, тим більше, що ті були євангелики в тіснійшім розумінню слова, Шевченкова ж поезія залюбки зверталась якраз до образів старозавітних» [3, 139].

Для нас він також залишається натхненником перекладу Біблії. Як говорить історик Іваськів, то він почав її читати з дочкою князя Рєпіна — Варварою, яка, як відзначає автор стала для нього «янголом охоронцем». Там зародилися в нього настрої, що привели до глибокої пошани до Слова Божого та створення чудових перекладів псалмів Давида і творів на євангельські теми. Усі біографи великого поета підкреслюють, що любов до Слова Божого він виніс ще з-під рідної стріхи, й що Біблія не менш як двадцять останніх років його життя володіла його духом і душею; на жаль, її влада за відсутністю духовного керівництва не поширилася на його тіло.

Цікаво, що сам автор у своїй збірці поезій під назвою «Кобзар» використовує вісімнадцять разів слово «Біблія» і два рази слова «Святе письмо», не говорячи вже про характер та джерело натхнення більшості творів. Ми бачимо беззаперечну статистику того, що автор був не просто знайомий з Біблією, а ще й дає тлумачення та пояснення яскраво знайомих історій із Святого Письма. У своїй творчості Шевченко знайомить людей із відомими героями Біблії: Саулом, Давидом, Єзекіїлем, Сином Божим — Ісусом. Це свідчить про те, що знає він їх не з чиїхось слів, а сам особисто читав і мав натхнення зі Святого Письма для своєї поезії.

Як вже було відзначено, поруч з однодумцем П. Кулішем, який був захоплений Біблією, настрої Шевченка також зміцнилися. Про Куліша Український науково-теоретичний часопис свідчить так у «Філософській думці», №5: «У формуванні світосприйняття Пантелеймона Куліша важливу роль від самого дитинства відігравала Біблія. Біблія була альфою і омегою книжної науки».

За Кулішевими спогадами, в молоді роки, натхненний Біблією, особливо Новим Заповітом, він був глибоко релігійним: «Без фанатизму та нетерпимості, притаманної московським старовірам, з одного боку, і польським папістам — з іншого, я був ентузіастом біблійного слова... Святе Письмо не тільки формувало морально-етичні погляди тодішнього Куліша, а й живило його патріотизм; релігійні почуття, якими проймався молодий романтик, читаючи Біблію, набували в його душі національно сенсу: "Воно, — писав П. Куліш про біблійне слово, — подібно до гарячого вуглика, розпалювало моє серце до любові, дружби та свого роду патріотизму, — патріотизму українського слова… воно змушувало наші юначі серця битися у грудях шляхетністю… Я не міг тоді читати вголос Новий Заповіт перед слухачами (Старий Заповіт був менше приступним для нашої освіченості), бо, дедалі глибше занурюючись у поетичний сенс Божественної любові та милосердя, я завершував своє читання навзрид; а сльози мої були соромливі й погорді"» [2, 103].

Про те, що погляди П. Куліша від юначих років ґрунтувалися на Біблії, свідчить і його «Історичне оповідання» (1882), де висвітлено діяльність Кирило-Мефодіївського братства. Про «київську молодь» 40-х років XIX сторіччя (а заразом і про самого себе) автор оповідання писав, що вона «була глибоко просвічена Святим Письмом… се була молодіж високої висоти духовної і…апостольство любові до ближнього доходило в ній до ентузіазму».

Що ж стосується відомої особистості Михайла Грушевського, він постає як особистість, яка є релігійним істориком, що вже говорить про нього, як про непросту людину. Ця постать відома тим, що пише без упередженості, а намагається відтворити правдиву історію. Ця особистість підтверджує всі вищесказані слова стосовно кожного з письменників, а слова «Біблія» та «Святе Письмо» звучать у його творах настільки часто, що у читача не виникає підозр у тому, що Грушевський розуміє те, про що пише.

Він описував у своїх творах релігійний світогляд, християнізацію, релігійне життя, реформацію, релігійну ідеологію, церкви та інше. Можна впевнено сказати, що незацікавлена в цьому людина не писала би про це. А такого роду обізнаність та зацікавленість у християнському направленні говорить про його внутрішній світ та світогляд.

Людина в розумінні письменників

Для людей, які обізнані у Святому Письмі, уявлення про творіння Боже, про людину є відмінним від простого світського розуміння. Адже Святе Письмо вчить про високу моральність людини, перш за все — про те, що вона створена по образу та подобі Божій (Бут.1:26,27;9:6). Вона вчить тому, що в людині має бути Дух Божий (Бут.41:38 та ін.), вона має бути чесною (Бут.42:11 та ін.), не вбивати (Бут.4:8), та про багато інших аспектів. І це лише на основі однієї книги Буття, не говорячи вже про інші книги Біблії. Саме ця книга, до речі, мала значний вплив ні діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

Про Сковороду Михайло Грушевський пише так: «Сковорода, що має в собі багато спільного з Прокоповичем в ідеології й може до певної міри вважатись його ідейним наступником, як людина, чий моральний характер являється повним контрастом йому, і наскільки він робив незвичайний моральний вплив на своє оточення, настільки безплідним зі свого боку був Прокопович. Інтелектуально Прокопович, може, був навіть сильніший від свого далекого ученика, але морально стояв безмірно нижче» [3, 115]. Автор говорить про Сковороду як про людину високої моральності.

Ось як пише про нього Шевченко: «Се був Діоген наших днів (сі слова належить розуміти як похвалу його життю), і коли б він не компонував своїх вінеґретних (бо писав не на рідній мові, хоч і любив її) пісень, то було б краще». «Мудрують: простий народ спить — нехай і спить, і сном кріпким, богатирським, але всякий сон пробудний: як виспиться, так і прокинеться. Знаттє не повинно виливатись на самих тільки жерців науки, а переходити на весь народ та осідати в серці й душі всіх, хто має право сказати: і я людина, і все людське мині не чуже» [3, 125].

Сам Сковорода говорить так: «Кожна людина «Богом призначена до сповнювання того обов’язку, в котрім вона родилась»; кожна «повинна лишатися в своїм природженім стані, який би він не був низький»; «нарід повинен своїм обладателям служити й їх годувати» [3, 137]. Автор підкреслює людяність кожного і насамперед те, що не важливо, в якому ти соціальному статусі знаходишся: залишатись людиною, корисною для спільноти і бути моральною людиною, — це можливо, якщо ти розумієш, що Бог любить тебе незалежно від твого положення в соціумі.

Михайло Грушевський зазначає у своїй книзі: «Христової церкви, коли всі маючі приносили своє майно до ніг апостолів — такі прикмети, які показують, що в духу християнства був інший принцип громадського устрою, і метою Христової проповіді було радикальне відродження людини» [3, 129].

Пантелеймон Куліш бачить людину як ідеал людяності. Він говорить: «Любов до ближнього доходила в них до ентузіазму… "Возлюби ближнього, як сам себе любиш" (Мат.22:39)». Він пише, що вони були добрі діти своїх батьків, а це означає, що вони шанували своїх батьків та жили з ними в любові і мирі, про це свідчить Вих.20:12, добрі брати своїх братів та сестер і добрі друзі своїх друзів.

В голові кожного читача змальовується картина людей, про яких батьки тільки мріють в наш час, але, як бачимо Куліш відзначає, що Слово Спасителя змінює кожного, хто щиро вірить та приймає свого Спасителя. «Носячи в серці рай любові та ласки, вони гаряче жадали розлити ці божественні дари всюди, де лише ступнем ступали та де з обставинами зустрічалися». До цих людей Куліш зараховував і себе, розділяючи з ними погляди, віруючи в Слова Найбільшого з визволителів: «Шукайте ж найперш Царства Божого та правди Його, — а все це вам додасться». Він разом з ними ставив це найголовнішим принципом свого життя [3, 138].

Михайло Грушевський зазначає, що Куліш пише про цю саму молодь, що «тільки на Шевченка взирало не зв’язане нічим, опріч дружби, браття, як на небесний світильник, і це був погляд правдивий. Озираючись назад, можемо сказати без богозневаги про його великий, хоч і пригашений дечим дух: «Він світильник був, що горів і світив» (Ів.5:35). Шевченко з’явився посеред нас, як видиме оправдання нашого натхнення звиш» [3, 139]. Якщо така велична, благородна молодь так озивається про Шевченка, то якою людиною був він сам?

Сам Шевченко розуміє, що скрізь людина гарна, добра — це людина, яка має зв’язок із Богом та з Його моральними принципами. Ось як пише він у своєму щоденнику: «Особливо перед лицем усміхненої квітучої красуні — Матері-Природи. Під її солодкою чарівливою принадою людина мимохіть сама в себе заглиблюється й видить Бога на землі» [5, 6].

Ще досить цікаво пише про себе Шевченко в своєму щоденнику. Маючи любов до гравюри та виконуючи малюнки, він пише: «Бути добрим ґравером — це значить ширити прекрасне й повчальне серед громадянства; це значить ширити світло правди; це значить бути корисним для людей і вгодним Богові» [5, 14].

У своєму мистецтві він бачить тісний зв’язок з Богом, що в свою чергу приведе до моральної стійкості, до користі людству та до розвитку себе у любимій справі. Також відомі наступні слова Тараса: «Коли людина сподівається чогось доброго, то на цьому доброму й добрі плани будує».

Саме таке розуміння ми бачимо у кожного з письменників. Усі вони розуміли, що людина стає людиною, коли вбирає в себе моральні, чисті та добрі принципи, які може дати або навчити саме Бог через Святе Письмо, з яким усі вони були тісно зв’язані.

Ставлення письменників до ікон та ідолів

Людина, послідовником якої був Г. Сковорода, саме так озивається з приводу ідолопоклонства (цитує М. Грушевський): «Прокопович ганьбив православну церкву, а лютеранську похваляв. Доводив, що тільки віра спасає, а не добрі діла, що один Христос за людей просить, а не ангели, ні святі, тому ні молитись їм не треба, ні просити чого-небудь». Відкидав і критикував ріжні православні обряди, водосвящення, ікони, мощі, чуда: «чудам святих, надрукованим в книгах, не вірить, каже: "Мині критика не велить вірити"» [3, 113].

А Григорій на цей рахунок казав так: «Ризо, ризо, як мало кого ти зробила преподобним, як богатьох зробила окаянними! Світ ловить людей ріжними сітьми, накриваючи їх богацтвами, гонорами, славою, приятелями, знайомостями, протекціями, зисками, утіхами, святощею — всіх найгірша отся остання! Блаженний той, хто святість серця, себто щастє своє заховав не в ризі, а в волі Божій». І так описує сих ризоносців: «Пятериця чоловіків бреде в довженних опанчах — на пять ліктів хвіст волочиться! На головах каптури, в руках не палиці, а дреколіє. На шиї у кожного дзвін з шнуром. Торбами, книгами, іконами обвішані. Ледве-ледве плентаються, мов воли, що везуть парафіяльний дзвін. Горе їм, горе! се лицеміри, мавпи правдивої святости!» [3, 124].

«Візантийським Савофом» означав і Шевченко ненависну йому церковну релігію, тим часом як в Ісусі для нього концентрувалася релігія людського, глибоко людського страждання, що була властивою його поезії.

З приводу ікон, які є частиною ідолослужіння, не залишається і він безмовним. Відомий його вірш (1860 р.) «Світе ясний, Світе тихий, Світе вольний, несповитий! За щож тебе, світе-брате, в твоїй добрій, теплій хаті оковано, одурено, кадилами окурено, багряницями закрито і розпятієм добито?». У ньому поет закликає Христа встати на знищення культу, котрим його окружено: «Стрепенися, та над нами просвітися! просвітися!.. Будем, брате, з багряниць онучі драти, а з кадил люльки курити, явленими піч топити, кропилами будем, брате, нову хату вимітати» [3, 143].

На сторінках шевченкового щоденника 1857 р. знаходимо докладніші ілюстрації цих його настроїв. Відвідуючи церкви Нижнього Новгорода, він записує: «Війшов я до притвору і з перестраху спинився. Мене перестрашило якесь препогане чудо-диво, намальоване на трьохаршинній округлій дошці. Зпочатку я думав, що се індійський Ману чи Вишну заблукав до християнського капища — поласувати ладану та оливки. Хотів війти до самої церкви, коли двері відчинились, і вийшла пишно, шиковно вбрана пані, вже не дуже свіжа, і, звернувшись до намальованого чуда-дива, тричі побожно й кокетно перехрестилася і вийшла. Лицемірка! Ідолопоклонниця! (грубий вираз опущено в друку). І чи одна? Міліони подібних до неї, безмисних, зіпсованих ідолопоклонниць. Де ж християнки? Де християне? Де безплотна ідея добра і чистоти? Скорше, в шинку, ніж у сих зогижених скотських капищах».

А потім у Москві, побачивши оригінал образу, що так його злякав в Нижнім, він зауважує: «Нерукотворний монструальний образ, котрого копія мене колись перелякала в церкві Георгія, — ориг'інал сеї індійської огиди (безобразія) міститься в соборі і ціниться як старичність. Можливо що се оригінальний індійський монстр».

При московських проходах читаємо: «Зайшов до собору (катедри) послухати архиєрейської півчі. Дивно, чи се з непривички, чи так воно єсть — се певнійше — але в архиєрейській службі з усею її обстановою і взагалі в декорації показалось мині щось тибетське або япанське. І при сій маріонетковій комедії читається Євангеліє. Найпоганіший контраст!» [3, 145].

Також повз ретельного читача не пройде і ця сторінка з щоденника Шевченка, записи під днем Петра і Павла: «О, святі, великі, верховні Апостоли! Якби ви знали, як ми забруднили, як спотворили проголошену вами просту, прекрасну, світлу істину! Ви предрікли лжевчителів, і ваше пророцтво збулося. В імя, святе імя ваше так звані вчителі вселенські побились, як пяні мужики, на Нікейському соборі. В імя ваше папи римські крутили земною кулею, і в імя ваше встановили інквізицію й жахливе авто-да-фе. Теж в імя ваше ми кланяємось бридким суздальським ідолам і чинимо на честь вашу бридку найгидкішу вокханалію. Правда — стара, отже повинна бути ясна, зрозуміла; а вашій правді, що її ви були хрищеними батьками, минає вже 1857-й годочок. Дивно, яке тупе людство!» [5, 17].

Походження зла і нещастя у світі бере початок у відпаданні людини від Бога — тому що єдин єсть Бог істинний, і єдин Він цар над родом чоловічим, а люди, як поробили багато богів, то з тим самим поробили багато царів. «І ті царі лукаві побрали з людей таких, що були сильніші, або їм нужніші, і назвали їх панами, а других людей поробили їх невольниками, і умножились на землі горе, біднота і хвороба, нещастя і незгода» [13].

Після Христа є можливою лише боротьба між всім відомою і всім ясною правдою і обманом, утиском — з боку царів римських, невірних Христу ієрархів церковних — в першу чергу римського папи. Романські племена «вимислили голову Християнства — Папу». «І племено німецьке — народи німецькі — прийняли благодать, лучче прийняли віру, ніж Греки і Романці, і з’явивсь у них Лютер, котрий почав учити, що повинно християнам жити так, як жили до того часу, коли по приймали і по переверчували ученіє Христово царі і пани, і щоб не було Папи, єсть бо Єдин голова всім Христос» [13]. Але головна криза (культурна) в «ідолопоклонстві», поставленні вище за релігію інших, земних інтересів — «серце християнина з Ісусом Христом, а серце ідолопоклонників з своїм ідолом» [13].

Думка про церкву

Як красномовно говорить Грушевський через Івана Вишенського, найяскравішого оборонця старих церковних традицій і канонів: «Бували моменти, коли він договорювався до цілком революційних, протестантських поглядів, радячи православним не приймати єпископів, що беруть затвердження від короля без соборного вибору: "Краще вам без владиків і попів, діяволом поставлених, до церкви ходити і православіє заховувати, ніж з владиками і попами, не Богом покликаними (але канонічно поставленими!) в церкві бути та з неї насміхатись і православіє топтати". Не буду вже спинятись на ріжних спеціальних літературних запозиченнях православних від євангеликів — напр., на протестантській тезі про папу-антихриста, спопуляризованій для будучих віків православними полемістами кінця XVI в., бо се деталі!» [3, 79].

А в шостому томі Михайла Грушевського з історії України ми знаходимо такі слова: «Коли вірити справозданням з з’їзду в 1599 р., списаним євангеліками, старий князь доходив до таких заяв у присутності православного духовенства, що коли воно не піде на згоду з протестантами, то нехай його чорт бере!».

Багато місць у творах Грушевського можна знайти, де він висвітлює гарне православіє, чисте та справжнє, яке не змішане з католицьким язичництвом та ідолослужінням. Як зазначає Шевченко, Грушевський та Йосиф Вольфович Іваськів, православна церква була інакшою та мала інше розуміння віри та святості.

Шевченко особливо непримиримо виступав проти державної церкви, яку він називав «візантизмом» і звертав проти нього всю силу свого гніву і всю їдь свого сарказму, вважаючи його одним із найприкріших збочень соціального і культурного життя в минулому і сучасному.

Офіціальна царська протекція зовнішньому церковному обрядові та його староруським і візантійським традиціям знеохочували Шевченка і до них, тим більше, що стоячи під впливами новіших західноєвропейських течій у малярстві (за посередництвом свого майстра і протектора Брюлова) він не розумів вартості ні староруського, ні візантійського мистецтва: все валив в одну купу, не розбираючи, що в тім традиційнім культі було звироднілого, а що мало якусь естетичну вагу [1, 176].

Тим часом, як той же Квітка без застережень приймав естетичні сторони українського православного обряду, то Шевченко цього не сприймав. Він вважав своїм обов'язком бути критиком-раціоналістом супроти всього, що в’язалося з офіціальним богослов’ям.

Також і Сковорода різко осуджував ті способи духовного вдосконалення, які рекомендувала офіціальна церква. На заклики до пострижения у ченці, щоб «стати стовпом церкви й окрасою монастиря», Сковорода відповідав, як оповідає Ковалінський: «Ех, преподобні! не хочу собою збільшувати стовпотворення! досить і вас, стовпів неокресаних, у храмі господнім!» [3, 123].

Так само й Куліш ставив православну церкву нарівні з поганським «капищем», а її обрядовість — з фарисейством. Відомим є його погляд на духовенство, наприклад, хоча б у поемі «Маруся Богуславка»:

Попи, це все попи таке в вас коять,
Що рідний брат не хоче знати брата,
Що люди людям смерти в Бога молять,
І дивляться на нього, як на ката…
Попи й ксьондзи, — це дві нечисті сили,
Що піднялися душі всім спасати,
І миром вашим так заколотили,
Що будете вовіки рабувати…

Т. Шевченко, П. Куліш та їхній друг М. Костомаров чудово розуміли негативне ставлення до тієї ж церкви Г. Сковороди, якого дуже шанували.

Цих беззаперечних свідчень недостатньо, щоб зрозуміти до кінця, якими саме людьми були ці відомі діячі. Але достатньо, щоб зрозуміти, яку стійку позицію вони мали стосовно Біблії, якій вони глибоко вірили і її принципів дотримувалися. У тяжкі часи не боялися сказати те, в чому були глибоко переконані і мали на меті поділитись з народом своїм розумінням. Як бачимо, саме це вони і робили, поки не бракувало в їх грудях сил. Поки їх серце билось, вони намагалися на перше місце ставили Бога та Святе Письмо, а Сковорода навіть і помер, лежачи на нім.

Релігійна спадщина, залишена для нас

Патріоти Небесної країни

Душевна ясність, світлість погляду дала Сковороді спокійний і безбоязний кінець: якщо він жив так, як навчав, і навчав, як жив, то помер він так, як жив і навчав — впевнено, покірливо, мудро. Сковорода жив і навчав тільки у Христі Ісусі. Він дійсно був першим євангельським проповідником в Україні.

«Як самотня гора в степу, так стояв свого часу Сковорода в Україні», — писав у 1835 році один із його дослідників.(«Телеграф». 1835 р.) Так здавалось і багатьом іншим його сучасникам. Можливо, що й сам Сковорода, подібно як пророк Ілля, вважав себе самотнім у святій євангельській праці, і що ця праця після нього мала би вмерти. Але так не сталося. Посіяне ним зерно правди не загинуло, а прийнялося й незабаром почало сходити.

Мандрівний пророк Сковорода вказав на Того, Хто Один є первопричиною усього на цій землі! У знаній усіма його пісні «В кожному місті свій нрав і права» Сковорода говорить про єдину мету свого життя: «Я ж маю думку одну вдень і в сні: Як би розумно померти мені». Закінчує він запитанням до смерті: «Хто ж наплює на твою гостру сталь? Той, в кого совість, як чистий кришталь!» [6].

Професор Ізмаїл Срезневський та академік Д. Багалій передають таку думку українців, які чули проповіді Сковороди: «Це була людина розумна й добра; він навчав і напучував до добра, до страху Божого та до сподівання милосердя розп’ятого за наші гріхи Господа нашого Ісуса Христа. Як почне нам, було, проповідувати про страждання Господні, або про блудного сина, або про Доброго Пастиря, серце було до того зм’якне, що заплачеш! Вічна пам’ять Сковороді» [1, 161].

Як бачимо, Сковорода був тим справжнім євангельським проповідником, справжнім патріотом тієї родини, до якої прагнув, тобто Небесної, до вічного краю. На підставі чистого Слова Божого та євангельським шляхом провадив людей до покаяння, прийняття Правди Божої, змиття гріхів через кров Ісуса Христа та відродження у Святому Дусі.

Пантелеймон Куліш розумів так, як зазначає Михайло Грушевський: «Христової церкви, коли всі маючі приносили своє майно до ніг апостолів — такі прикмети, які показують, що в духу християнства був інший принціп громадського устрою, і метою Христової проповіди було радикальне відродженнє людини. Але в тім і висота християнської доктрини, що вона, вказуючи людині ідеал, з одного боку — не має наміру силою примушувати її приймати сей ідеал на землі, а показує тільки дорогу до осягнення його на небі, і саме змаганнє до нього на землі кладе лише умовою здобуття небесного раювання. Христос, як богочоловік, занадто знав людську натуру і не ставив їй нездійснимих утопій» [3, 149].

Для Куліша найголовніше (як і для братчиків, і для Сковороди) — уявлення про те, що сутнє в людині є глибина душевна, яку Куліш і зве «серцем». «Серце» є «глибоке», «таємне», «невідоме нікому». Про це співає Куліш і в своїх віршах: «Ой серденько закритеє, тихий раю, тихий раю... Ніхто тебе не нівечить, бо не знає, бо не знає... Серце чисте, милостиве, дар найкращий Бога, найпевніша, найпростіша до небес дорога... Мій храм у серці...».

Схожим з ними є і світогляд Шевченка, хоч переважно ним керують думки про людину, яку Шевченко хоче поставити перед лице Бога, без посередництва «царів та панів», що замість праведного Бога підсувають людині «візантійського Саваофа».

Шевченко читає Біблію («Єдина моя відрада», «Новий Завіт читаю з побожним трепетом»), залюбки цитує її, бере з неї епіграфи, перекладає уривки з неї. Як вже було сказано про Шевченка, що «на нього дивились, як на небесний світильник, і се був погляд правдивий!» Шевченко з’явивсь посеред них, як видиме оправдання натхнення згори.

Ця характеристика відповідає поглядам і стилю життя Сковороди та Куліша: «Треба угождати тільки Богові, а Бог говорить нам через наше серце. Хто серце своє очистить от усякої скверни, той зробить його храмом Божіїм, і... з його тільки благость і милосердіє». Тому що Бог живе в серці — душа прагне і повинна прагнути до Бога, до добра і правди.

Можемо сказати, що справжнє духовне пробудження українського народу цих століть завдячує цим сміливим, сумлінним і чистим діячам, та насамперед завдячує Тому, Хто вів наш народ Своїми шляхами до прийняття Його відвічної Правди й Слова.

Приклад для наслідування

За дуже короткий час своєї діяльності члени Братства не мали можливості ані втілити в життя вироблені ними плани, ані навіть показати виразно своє ідеологічне обличчя, тобто відкрити перед українським народом, хто вони є і чого народ може від них сподіватися. Тому що Братство було розгромлене, а його члени заарештовані. Проте Братство і самі його члени залишили надзвичайно глибокий і цінний слід в душі кожного знайомого з ними українця. Читач хоч і не знайомий з ними особисто, але не позбавлений можливості перейняти переконливий доказ того, що навіть під утиском найчорнішої реакції українська душа не перестане ніколи шукати Бога та його Правди.

Тільки наприкінці 50-х років, звільнившись із заслання, П. Куліш зміг віддати свій час і сили епохальній праці перекладу Біблії. Яка самовідданість і розуміння того, що немає нічого важливішого за справу Божу. Після його смерті докінчив переклад І. С. Нечуй-Левицький; книгу Псалмів переклав та увесь переклад Біблії оформив професор Чернівецького університету д-р І. Пулюй. Цікаво відмітите те, що як тільки П. Куліш приступив до перекладу, одразу ж російський «священний» синод поспішив видати (1860 р.) заборону друку Слова Божого українською мовою.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства не було серед інтелігенції охочих іти слідами братчиків і наражатися на переслідування. А перед українським селянством лежало дві дороги: або гинути духовно, або шукати вихід із жахливої темряви. І народ, який ще мав у собі життєві сили, ринувся до світла, до Бога.

Ми розуміємо і бачимо з попередніх розділів, що український народ був готовий і приймав Слово Боже і Правду Його. Праця Г. Сковороди та пізніше Шевченка, Куліша і інших членів Кирило-Мефодіївського братства не була даремною. Тому, коли у XIX ст. ця Правда різними шляхами почала проникати в Україну, її зерна потрапляли на сприятливий ґрунт.

Але ми знаємо, що коли Господь сіє Своє добре насіння, то приходить ворог і засіває поміж пшеницею кукіль (Мт.13:24-30). І від ґрунту залежить, що він краще прийме й що проросте. Які чудові слова, і як стає на душі тепло, коли розумієш, що до тебе цей ґрунт робили кращім твої натхненники. Вони зробили багато в тім, щоб відрізнити правду від омани, і саме цьому ми маємо в них повчитися: вмінню розуміти що є добро, а що є зло, що є істина, а що є омана. Так само, як і вони читали Біблію, і Бог їм відкривав світло істини, сьогодні ми маємо можливість читати ту ж саму книгу, яка змінила не одне життя.

Наш народ завжди відрізнявся духовністю та моральністю. Ось що на цей рахунок пише професор Іван Огієнко, колишній митрополит української православної церкви Канади Іларіон, в одному із своїх численних історичних творів: «Візьмемо духовні вірування нашого народу: скільки тут оригінального, своєрідного, такого, чого не стрінемо в інших народів! Візьміть віру наших сектантів і порівняйте її з вірою московських старовірів: у нас ви побачите високий дух, глибоке релігійне почуття, болюче шукання правди Божої, тоді як у старовірів перше над усе панує буква й обряд» [7, 170].

Висновки

Підводячи підсумок, треба сказати, що кожна з представлених особистостей мала складне та дуже непросте життя. Тому завдання, поставлене на початку дослідження, мало на меті не просто ознайомити читача зі вже і так відомими особами, а показати їх релігійні переконання, які так тісно були вплетені в їх красномовну історію.

Було показано на основі історичних творів та власних цитат письменників їх шанобливе ставлення до Святого Письма, яке вони вважали всім для себе. Всі ці діячі палко і гаряче любили Того, Хто вказував їм через Біблію шлях для свободи у Христі, для звільнення від уз рабства, та шлях, який через моральність, показану в Біблії, приведе український народ до щастя, миру та любові.

Їх серце та душу наповняла журба, коли в них на очах віру предків, віру апостольську паплюжать, через владу дурять люд простий, через ікони, мощі, через непотрібні обряди, через формалізм та байдужість відводять людей від любові Спасителя та шляху біблійного, який дає надію на щастя і майбуття. Натомість, влада церкви православної, яку вони вважали «казьоним» православієм, давало людям хибну та фальшиву вістку спасіння, через вшанування папи (як найвищого керівництва), вшанування мощів, ікон, суздальських ідолів, через відступлення від Святого Письма, а надання більш глибокої пошани переданню отців і перетворивши науку Христову для свого добробуту та товстого гаманця.

Всі ці діячі, переймаючись релігійними, соціальними та національними аспектами, намагалися через діяльність братства донести до людей вістку про те, що найголовніше бере початок з Книги Буття і має завершитись приходом нашого Спасителя у другий раз. Кожен з них розумів вартість людського життя та людської душі, а також те, що людина перестає бути людиною, не маючи відносин зі Своїм Творцем.

Маючи тепер таку велику кількість свідків, що не змовкнуть у віки, якщо не знищіти всі письмові докази того, що віра та Слово Боже змінили серця наших натхненних попередників, тепер перед кожною свідомою людиною постає вибір, що робити з цією інформацією. Адже хтось, можливо, вірив і розумів по-інакшому. Хтось і гадки не мав, що їх улюбленці мали успіх у своїй творчості, у своєму житті через те, що мали тісні стосунки з їх Натхненником та Джерелом Щастя — Богом, Ісусом Христом.

Не може не дивувати читача справжній український народ, який ніколи не переставав вірити, не переставав боротися за свободу та незалежність. Не можуть не дивувати й ті люди, які в бажанні для української людини кращого йшли на жертви та тортури через свої справжні, чисті, релігійні переконання, аби Україна та українці мали мир, щастя та злагоду.

Справжнього українця бере гордість за країну, яка народила та зростила через Світло Істини вірних своєму народові людей, і в той самий час — вірних своїй Небесній родині.

Бібліографія

1. Іваськів Йосафат Васильович. Український народ і християнство: історичний нарис / Йосафат Васильович Іваськів, — Харків: Б. в., 2005 — 304 с.
2. Філософська думка №5: український науково-теоретичний часопис / Інститут філософії НАН України. — Київ: 1999 г.
3. Михайло Грушевський. З історії релігійної думки на Україні.— Львів: 3 друкарні наукового товариства ім. Шевченка, 1925.
4. Шевченко Тарас Григорович. Щоденник: К., — (1857-06) — 21 с.
5. Іван Огієнко. Українська Культура: — К.: Вид-во Книгарні Є. Череповського, 1918, 265–269 с.
6. Післанець Правди. Вірші Сковороди подані у переспіві. — Фріхолд: Орган Українського Місійно-Біблійного Товариства, 1971. — 20 с.
7. Антонович В.Б. Очерк православной церкви в юго-западной росии по актам 1650-1798. — Киев, 1871. — 171 с.
8. Андерсон В. Старообрядчество и сектантство / Исторический очерк русского разноміслия. С.П.Б. — 1909. — 460 с.
9. Рильський Т. К. Изучению украинского народного мировоззрения / Киевская старина. — 1890. — 354 с.
10. Куліш П.А. Хуторская философия и удаленная от света поєзия. — СПб., 1879. — 98-99 с.
11. Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. Т. l. / Упоряд. В. В. Яременко; Авт. передм. П. П. Кононенко; Приміт. Л. Ф. Дунаєвської. — К.: Либідь, 1993. — 392 с.
12. Шевченко, Тарас Григорович. Кобзарь: в переводе Н. А. Чмырева / Тарас Григорович Шевченко. — М.: Изданіе Н.И. Мамонтова, 1874. — 162 с.
13. Кирило-Мефодіївське товариство: Книга буття українського народу. — 1846. — 258 с.
14. http://www.univ.kiev.ua/ua/geninf/osobystosti/grushevskiy/

Артем Козир
Фото

Читайте також:

Діяльність церкви «чеських братів» в Україні в XV–XVII ст.

Переміна серця людини в творчості діячів Русі

Поделиться:
просмотров: 1406
 

Нове на сайті

  15.01.2017 Анонси подій
   
  15.01.2017 Третій конгрес адвентистів-підприємців (Вінниця, 16-20 листопада) (ВІДЕО)
  14.01.2017 "День за днем", №517
    Каталог файлів
  14.01.2017 Оксана Козунь про кохання і нові кліпи (ВІДЕО)
  14.01.2017 Гурт ManSound про свою творчість і справжню дружбу (ВІДЕО)
  14.01.2017 Что Эллен Уайт пишет о питании во время беременности
  14.01.2017 Пастор-марафонец Денис Медведев: «Для здоровья лучше просто бежать, чем бежать с целью кого-то обогнать»
  12.01.2017 Цукровий діабет: причини, симптоми та лікування (ВІДЕО)
  12.01.2017 Ірина Федишин про свою сім’ю і духовність (ВІДЕО)
  12.01.2017 Програма туру по місцях Реформації
    Каталог файлів
 

Події Церкви в Україні

  17.01.2017  На Тернопільщині адвентисти відвідали виправну колонію, де пропагували заняття спортом і здоровий спосіб життя
  17.01.2017  Адвентисты подарили праздник маленьким жителям Славянска
  17.01.2017  Дети в черниговском арт-кафе МАК показали свое творчество и ответили на вопросы о Рождестве
  17.01.2017  Участники каникулярной школы в Ромнах узнали, кто из рожденных на земле является «Самым-самым»
  17.01.2017  В рамках проекта R-500 более 100 детей из социально незащищённых семей посетили рождественский праздник в Никополе
  17.01.2017  На рождественских мероприятиях в Харькове христиане показали спектакль о Христе, послужили детям-инвалидам и детям из социально незащищенных семей (хроника)
  17.01.2017  На Луганщине адвентисты из пансионата «Айдар» познакомили сельских и городских жителей с библейской историей спасения
  16.01.2017  Англійський педагог розповів, як правильно викладати